Posted By Рубанівське on 04.02.2012

Раїса ЛИША

Сторож всесвіту

Угору термін життя! Угору силу!
Угору, що зроблено! Угору, що треба зробити
Атхарваведа ІІ тис. до н.е.

«Ти дивишся на мене й гадаєш, хто я, звідки родом…» Такий нехитрий напис доважив, за існуючою традицією, невідомий український маляр XVIII ст. до свого «Козака Мамая». Проте таємничі «мамаї» збуджують уяву насамперед не мистецьким обігруванням, зокрема й засобу «парсуни», а чимось винятково важливим, що приховане в іконографії образу. Інтермедійно-бурлескні озивання до дій Мамая не стягують його з неба, а лише контрастно відтінюють мітичну істоту героя.
Та й як не вдивлятися, коли так любовно й вишукано живописно змальовано не лише козака, а й навіть подробиці клейнодів. Кожна річ: кінь, дуб, бандура, штоф, карафа, аскетичний лицарський обладунок — перебуває у якійсь внутрішній непорушній єдності з героєм, здається, також усвідомлює високу вибраність свого служіння, яке пульсує в кольорах і пластиці та в промов¬лянні символів-архетипів один до одного й назовні — у світ.

Однак, може видатися дивним: змальовано героя міту, проте не змальовано його… подвигів. Композиція канону, міцна й до¬вершена, але умовна й статична (безсюжетна), головну увагу наголошує на глибоко зосередженій поставі козака, який сидить під дубом — на землі, посеред всесвіту — по-східному схрестивши ноги, та грає на бандурі; в іншому варіанті канону — «Козак — душа правдивая» — бандура лежить збо¬ку, руки смиренно складені поперед себе, очі напівприкриті повіками. Такий же уважно чутливий та заглиблений і його кінь, і кожна річ, що наче випромінює сяйво. І навіть краса дівчини, що світить так само смиренно й небесно десь у просторі-часі. Щоправда, на другому плані в зменшеному вигляді інколи зображено сувору, суто ре¬альну яву визвольної боротьби козацтва, що надає творові ознак героїчного епосу, зокрема, народних дум. Та і в цих сценах наголошено насамперед відвагу й офіру лицарів, котрі покладають життя за волю Вітчизни. Часом бачимо козака, підвішеного ворогами на дереві униз головою. Буває, що страчено ворога. Це шар міту — часовий. Головний же зміст — надчасний. Через нього переломлюється й те, що в часі, — земне існування.
Серед додаткових до основної композиції сцен є такі, що ніби зближують ці різні виміри, тобто вже суто мітичні. Наприклад, вороги стріляють у Мамая, та вбити не можуть. Козак, незважаючи на кулі, сидить, як і раніше, грає на бандурі. Отже, композиція картини знов-таки повертає до зосередженої постави Мамая, куль¬турного героя, лицаря Правди («душі правдивої»), який офірно утверджує не просто земну волю, але те, що перевищує земні мірки,—за девізом козацьким—«волю і віру Христову». Духове зусилля самопожертви створює диво — герой переростає межі (стан) свого земного існування і стає безсмертним, тобто приналежним до божественної сутности буття. Саме поновлену (врятовану) єдність світу (світотворчий зв’язок між Богом і людиною), як найголовніший подвиг героя і водночас як абсолютний сенс людського життя, й зображено в картині—міті про козака Мамая, що досягнув безсмертя. Саме цей сакральний зміст сповнює твір дивною красою і напругою життя.
Отож зрозуміло, чому ця картина була над¬звичайно поширена в Україні. Іі тримали навіть поруч із святими іконами, як своєрідний духовий оберіг, малювали на скринях та дверях. Чи не є то праміт української екзистенції? Зразки картин про Мамая, що збереглися, належать головно до XVIII-ХІХ ст. (Хоча є й поодинокі з ХVI-ХVII ст.) Однак її образна символіка, як і вся сутність міту, дихає таємничою метафізичною архаїкою й сповнює малярський твір незглибимою всесвітністю та всечасністю. Вочевидь, що найглибший зміст міту та його трансформація від часів індоарійськоі Аратти наших пращурів, які жили на Подунав’ї та Подніпров’ї у ІV-ІІІ тисячоліттях до н.е. (а що початки міту саме там, стверджу¬ють чимало дослідників),—до часів христи¬янських (козацьких) — відкривається через осягнення його прадавньої символіки світобудови і світобуття.
Платон Білецький, зокрема, вказує на таємничу подібність «мамаїв» до зразків мистецтва скитських часів та давніших (постава Будди). Відомий історик і археолог, дослідник курганів Юрій Шилов вбачає предтечу Козака Мамая в індоарійському Гандгарві — втіленням якого ставала людина, котра добровільно віддавала себе на при¬несення жертви, заради відновлення духо¬вого зв’язку — космічного ладу між земним світом живих, потойбіччям — світом мерт¬вих і світом небесним, рятуючи цим земний світ від хаосу й западання у небуття. Це був самотній вершник, що мав — за власним покликом — цілий рік з конем блукати в степу—у часі і просторі,—готуючи свій дух і тіло до місії спасіння. Після смерти він перетворювався у вічне (безсмертне) первісно божественне начало, засіваючи сяйвом духу простір і час і просвітлюючи майбутнє. Згідно з мітами Рігведи, через пожертву відбувається самозародження — творення всесвіту.
Поховання тих, хто став втіленням Гандгарви, досліджені в кількох курганах на Подніпров’ї. (Зображення такого вершника є на відомому Керносівському ідолі). Символіка поховань тісно пов’язана з символікою міту про Козака Мамая. Найперше, вірний лицарський кінь — символ сонця, руху життя і приналежности до світу небесного. Стріли, лук і спис у аріїв — символи спрямованости людини у небо. Сама людина уявлялася водночас як стріла і вісь всесвіту. Штоф і карафа символізують напій безсмертя, «живу воду» неба. Шапка з заокругленим низьким верхом вказує на поєднання світу живих і мертвих (на відміну від шапки з гострим верхом, що є символом єдности земного й небесного). Дуб, під яким незмінно перебуває Козак Мамай,—то світове древо, що зв’язує потойбічний і небесний світи, а також є джерелом без¬смертя. Бандура чи кобза символізує Слово, що є виявом Правди. Може, саме звук бандури доносить до нас; що пращури українців — арії — у такі давні часи, що важко це й уявити, хіба можна духом відчути, — знали закони всесвіту і буття й прозирали прихід у світ Спасителя — Сина Божого. А усвідомлюючи людське життя як священний дар Божий, намагалися не згубити животворчу нитку неба, посилаючи гінців духу й любови до Бога. Характерно, що як арії — творці праміту, так і їхні нащадки епохи козацтва — відчували співмірність людини, що має відвагу жити за волею Божою (погляньмо знову на смиренного й водночас велично заглибленого Мамая), — з вічністю і безсмертям. На терезах життя, як тоді, так і нині, виважується дух і сутність людини, у протиборстві буття и небуття. Через безліч надскладних асоціяцій картина-міт про Мамая виводить на сакральне, образно-інтуїтивне сприйняття світу — безмірного й вічного. І тим повертає відчуття справжности життя.
Для чого українці так вперто малювали «мамаїв»? Чому в степу стояли кам’яні «мамаї»? Напевне тому, що життя, аби збутися, потребує відваги героя й жертовности. Воно потребує також — як в минулому, так і сьогодні — культурного героя українського «порубіжжя» — як історично-географічного, чи геополітичного, так і метафізичного — екзистенціяльгого, — і Козак Мамай є тим всеохопно буттєвим сторожем українського всесвіту.

Category: Пропонуємо
Метки: