…Збори були недовгими. У старій, затертій до блиску шкіряній сумці-планшеті, (справжній, «льотчицькій»!), легко помістилися спеціально припасені для цього випадку плитка шоколаду «Чайка» і два червоних яблука. Шоколадка була майже ціла. Я тільки два рази розгортав блискучу упаковку і вдихав густий, пахнучий чимось далеким і хвилюючим шоколадний аромат. А вдруге не втримався, і відкусив маленький чорний квадратик, що відразу розтанув у роті. В кишені у мене вже лежали бувалий туристичний компас з відламаною стрілкою, і найголовніший скарб — складний ніж, з перламутровою ручкою і тонким гострим лезом. Цей ніж залишився на пам’ять про дідуся, якого я ніколи не бачив, тому, що дідусь помер ще до мого народження.
Треба було поспішати. Сонце тільки починало хилитися до вершини високого, порослого сивою ковилою пагорба, який тут, у селі, чомусь називали могилою. Олекса і Богдан відправилися на ставок рибалити, але на цей раз я не просився з ними, бо знав, що вже до вечора буду в іншому місці. Я буду на Небі! Так, так, на Небі!!
Мені вже давно стала відома таємниця. Я знав — якщо швидко і нікуди не звертаючи, йти нагрітим сонячними променями сільськім шляхом, прямо через посадку, а потім через поле, до лісу, який бачиться вдалині, то ця дорога обов’язково приведе туди, в те саме заповітне місце на горизонті, де земля таємничо і ніжно торкається неба. Я був чомусь абсолютно впевнений, що на небі мене чекають і дуже люблять. І там завжди радісно, і багато різних іграшок. І там ніхто нікого не ображає.
Ну, ось і все. Льотчицька сумка закинута за спину. (Ремінь на ній давно порвався і зав’язаний вузлом, який маленьким твердим горбком врізається мені в плече). Вигоріла на сонці невизначеного кольору футболка заправлена в штани, шнурки на кедах старанно зав’язані. Я замружуюся і стискаю праву руку в кулак. Ось вона, дорога. Моя дорога до Неба…
…
На цей раз Дорога вела мене в місця не надто ходжені та доступні. Неспокійну ніч у поїзді, наповнену відлунням нетверезих голосів в сусідньому купе, безупинним ляскотом туалетної двері і запахом тютюнового диму змінив сірий, непривітний ранок. Хоча, швидше за все, сірим і непривітним був я, неголений і зовсім не виспавшись. Навіщось махнувши рукою ні на що не звертаючій уваги сонно-незворушній провідниці, я зістрибнув з підніжки сплячого ще вагона на вологий від нічного дощу перон провінційного вокзалу. Попереду були дві з половиною години в маленькому тісному автобусі, який під ридаючий акомпанемент шансону і старече кашляння двигуна, віз своїх пасажирів на південний захід, прямо до кордону. Там, кілометрів за сорок від маленького містечка, що ось вже кілька сотень років промишляє торгівлею та контрабандою, моя дорога знову різко повертала. Повертала до неба, круто йдучи вгору по пісковику Монастирської скелі, до Лядовського Свято-Усікновенського скельного чоловічого монастиря.
…Видаючи деренчливі звуки і погойдуючись на вибоїнах, брудно-білий ВАЗ-2108 зник з виду за плавним вигином лісової дороги. Розминаючи затерплі від довгого сидіння ноги, я озирнувся. Густа поросль невисоких дерев з візерунчастим, починаючим жовтіти листям, приховувала мету моєї подорожі. На хвилину здалося, що я безнадійно і назавжди застряг тут, в цій подільській глушині, далеко від дому, від усього, що близько і дорого моєму серцю. Різко розвернувшись, я попрямував у напрямку, вказаному неговірким хлопцем, який, трохи поторгувавшись, погодився довезти мене сюди з районного центру.
Стежка вела себе якось дивно, час від часу намагаючись грати зі мною у схованки. Хруснула під ногою суха гілка. Крикнув тривожно птах, крик його розтанув у прозорому осінньому повітрі. І в цю хвилину, обернувшись, я побачив його. Безжиттєво й страшно дивилися в простір чорні очі — бійниці. ДВТ — довготривала вогнева точка. Приголомшений прямим попаданням снаряда, немов поранений звір, ховався він у лісовій гущавині. Врослий в чорну землю, спотворений вибухом уламок минулого. Гість з іншого світу. Мовчазний свідок тих страшних подій.
…..
1938-й рік. Кордон з Румунією. Сталінська лінія оборони, 12-й Могилів-Ямпільський укріпрайон. 120 кілометрів оборонних споруд, зведених в обстановці суворої секретності за наказом Радянського уряду на східному березі Дністра. 279 дотів і 18 артилерійських напівкапонирів. Кілометри підземних ходів. Страх, сліпа відданість і приреченість. Грізне дихання близької війни. Готові вбивати люди, що так бояться бути вбитими…
Командиру сто п’ятдесят третього окремого саперного батальйону ось вже другий день не вдавалося знайти добровольця. Добровольця, який погодився б закласти вибухівку в скелю і підірвати монастир. І вже другий день на грубо збитому командирському столі лежав без виконання наказ заступника наркома НКВС України. А з такими наказами не жартують. Сивий майор зіщулився, і рваний шрам на його щоці став наливатися кров’ю. За вікном сільські дітлахи грали в футбол, весело ганяючи замість м’яча стару шапку-вушанку. Двері несподівано відчинилися, і в кімнату, без звичайної в таких випадках доповіді, влетів ординарець: «Знайшли, товаришу майор! Погодився тут один, місцевий, за додатковий продпайок і літр спирту!». Майор мовчки піднявся, обсмикнув гімнастерку з прикріпленим до неї орденом Бойового Червоного Прапора, і якось недобре глянувши на ординарця, вийшов на залите весняним сонцем подвір’я…
……….
— Але ж він загинув через кілька днів, — задумливо мовив отець Пантелеймон, дивлячись кудись поверх моєї голови. — Підірвався на власному заряді, тут недалеко, в гранітному кар’єрі.
— Хто підірвався? — не відразу зрозумів я. Ще хвилину тому священик захоплено розповідав мені про перших подільських християн, знахідки трипільської кераміки, і про таємничі артефакти приховані грецькими ченцями дев’ять століть тому в недосліджених печерах під Лядовською скелею.
— Та той сапер, який у 38-му підривав монастир, — також задумливо продовжував він.
— Кажуть, коли доброволець закладав вибухівку у храмі Святого преподобного Антонія, почувся йому неземний спів… Немов янголи співали. Але людину не зупинили небесні голоси. Прогримів вибух такої страшної сили, що куполи церков і дзвони відкинуло на середину річки. Вони і понині там. Дід Михей, монастирський сторож, любить розповідати, що в переддень престольного свята, чутно вночі, як з дна річки доноситься глухий і протяжний дзвін. Правда, ніхто його словам не вірить. Вціліла після тих подій тільки печера, в якій молився ще сам Святий Антоній. Вибухова хвиля, проробивши в скельній породі невеликий отвір, вийшла назовні, не пошкодивши святого місця. Двічі підривати не стали.
Трапилося все це, незадовго до нападу на Радянський Союз фашистської Германії. У перші ж місяці війни, Червона Армія, практично не вчинивши опіру, відступила, здавши прикордонні укріплення Могилів-Ямпільського рубежу Сталінської лінії оборони ворогу. Тому і не було в цих місцях запеклих боїв. У село, з якого був родом підривник, підірвавший святині, залетіла тільки одна сліпа міна, випущена чи то з німецького, чи то з радянського міномета. Міна ця потрапила якраз в його будинок. Всі, хто жили в тому будинку, загинули.
…Після благодатної трапези на монастирській кухні, ми з отцем Пантелеймоном сиділи на невеличкій терасі перед печерними храмами, освяченими в ім’я Святої великомучениці Параскеви та Усікновення Глави Святого Іоанна Предтечі. Далеко внизу дивно тихий Дністер дбайливо ніс віддзеркалення неба на своїх ласкавих водах.
«Небо-ріка або ріка-небо? От би поплисти по цій річці, далеко-далеко…» — несподівано подумалося мені.
Двома годинами раніше, я, ледве тягнучи ноги від утоми, дістався-таки до монастирських воріт. Перед очима все ще виникали змінюючи одна-одну картини: урочисто-мовчазні скелі, що,немов казкові велетні, піднімаються по обидва боки неширокої дороги; витворене на великому моховитому камені суворе зображення Святого пророка Іоанна Хрестителя; дерева-тіні, що поодинці приліпилися до пісковику…
«Історія Лядовського Свято-Усікновенського чоловічого монастиря сходить до далеких часів володарювання Великого Рівноапостольного князя Володимира — Хрестителя Русі, — хрестоматійно викладав о. Пантелеймон — У той час по Дністру проходив один з найбезпечніших торгівельних шляхів, що зв’язував Скандинавські країни, Галицькі князівства і Візантійську імперію. Переказ свідчить, що саме цим шляхом повертався на Русь чернець Антоній, який прийняв постриг в обителі Єсфігмен на Святій горі Афон. Опинившись у благодатному Лядовському краї, преподобний Антоній раптом відчув заклик «гласу небесного» і оселився у печері, де сам висік собі келію, яка до цих пір дбайливо зберігається ченцями і носить його ім’я».
Святий преподобний отче Антоніє Печерський, моли Бога за нас!..
Майже двісті років, аж до татаро-монгольської навали, що кривавою хвилею захлеснула Русь, шукали тут «мову звернення до Бога» насельники. Ченці повернулися в ці місця тільки в кінці чотирнадцятого століття, коли Поділля увійшло до складу Великого князівства Литовського. Але не раз ще кров струмувала по білому камінню Монастирської скелі, і плакало Небо, гублячи сльози дощів в почорнілу від горя воду Дністра. Так було і за часів турецького панування в Подністров’ї, і в страшні роки радянської влади, яка намагалася стерти Лядовський монастир, як і сотні інших монастирів, з лиця землі.
— Ну, гаразд, я бачу, Ви порядком втомилися, — священик якось по-дитячому, незахищено посміхнувся. — Забуваю іноді про час, вибачте покірно… Ходімо. Ми піднялися, і зробили кілька кроків убік вузького проходу в скелі, що чорнів прямо перед нами. Невелике природне поглиблення у величезній брилі вапняку, що підносилася праворуч від нас, було доверху заповнено оплившими свічковими недогарками.
— Беріть, вони нам знадобляться, — почув я. Вибираючи недогарки, я помітив, що поверхня каменю зверху донизу покреслена написами, явно прадавніми, виконаними на невідомих мені мовах. Мій провідник чиркнув сірником, запалив свічку і протиснувся у темряву. Довелося поспішити за ним, орієнтуючись тільки на маленький тремтливий вогник попереду. Деякий час ми йшли тісним коридором, вирубленим сотні років тому у товщі породи. Несподівано хід круто повернув праворуч і обірвався кудись униз. В обличчя війнуло вогкістю і тліном. Недогарок свічки в руці отця Пантелеймона ні з того ні з сього, згас. Втративши рівновагу від несподіванки, я хитнувся назад і спробував обпертися об стіну. Але, замість того, щоб знайти опору, моя рука пірнула в порожнечу, і я завалився боком на щось, що дуже нагадувало невисокий кам’яний столик.
Чирк!.. Сірник розгорівся і поділився полум’ям зі свічкою священика. — Вибачте, — винувато сказав він. Але я вже не слухав його. Те, що в темряві здалося мені столом, насправді було широкою, видовбаною в камені нішею, наповненою людськими кістками.
— Монастирська костяниця. Вона дуже давня, — вогник у руці мого супутника описав широку дугу. Будівельники натрапили на неї під час ремонту храму. Тут ще багато таких… Їх називають криптами. На грецькому, це означає «критий підземний хід, тайник». За старовинною традицією тіла померлих ченців віддавали землі, а через деякий час відкопували. Кістки омивали вином та упокоювали в кам’яних печерах. Тут добре молитися. Багато спокус відступає від душі…
Якийсь час ми мовчали, потім, перехрестившись і вклонившись встановленому тут невеликому розп’яттю, відправилися у зворотній шлях. Перед тим, як покинути крипту — костяницю, я обернувся. Пожовклі черепа порожніми очницями дивилися кудись повз мене, напевно, їм було видно Вічність. «Пам’ятай, прихожий, що ми були як ви, а ви будете як ми», — здавалося, силкувалися сказати мертві нам, живим.
Після темряви підземелля світ зачаровував іскристими барвами, дивною грою світла й тіні. Знайомство з монастирем, заснованим Святим преподобним Антонієм, тривало. Від монастирських будівель віяло спокоєм. Скелі ніжно і трошки незграбно колисали своїх приймаків: храмові приміщення, чернечі келії, трапезні. Навколо було напрочуд малолюдно, нам майже ніхто не зустрічався.
— А чи багато братії в монастирі? — запитав я отця Пантелеймона.
— Та-ак… До літа всі зберуться, — відповів він, відводячи очі вбік. Розмова перервалася — ми підійшли до келії Преподобного.
З дивним трепетним почуттям ступив я на кам’яну підлогу освяченої молитвами невеличкої печери. Вирублена в скелі полка-лежанка. Промінь світла, що падає на ікону Святого з невеликого віконця-віддушини. У напіввідчинені двері зазирають вічне небо, безкраї поля і мовчазний Дністер. Отець Пантелеймон тактовно виходить з келії. Опускаюся на коліна і шепочу тихо:
«Отче Антоніє! Моли Бога за нас, за батюшку й за отрока Антонія …».
…Ми стояли і мовчки дивилися в далечінь. Вгорі було небо. А внизу була ріка. Здавалося, самі літа неспішним потоком несуть свої води повз нас, і тільки Монастирська скеля непідвладна вічному плину часу. Тисячоліття минули під цим небом і канули в цю ріку. А світ все той же. І точно таким же бачив його Святий Антоній. І точно таким же, нелегким і під час надзвичайним, був тоді шлях до Святості. Як і зараз…
На прощання — побачення з Антонієвою криницею. Багато століть це джерело своєю цілющою водою тамує спрагу і обдаровує зціленнями паломників і монастирську братію. Немов благословляючись, підставляю складені долоні прозорій прохолоді.
«…Хто питиме воду, що Я йому дам, жадати не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне». (Ін., IV, 14)
Отець Пантелеймон подарував мені свою книгу-дослідження про історію християнства і просфору, освячену в печерному храмі Святої великомучениці Параскеви.
— Це Вам на згадку про відвідини обителі, — знову, якось зовсім по-дитячому, посміхнувся він. — Дивний ми народ, витрачаємо останні гроші, мчимо стрімголов в Палестину, на Сінай, у Тибет… Все шукаємо якихось прозрінь, одкровень, знамень. Про піраміди Єгипту і статуї острова Пасхи знаємо більше, ніж про кургани аріїв та скіфів. Адже наші степові кургани, — унікальне явище світової історії! Жодна країна в світі не може похвалитися такою їх кількістю і різноманітністю!.. Ніщо не замінить нам Святості рідної землі, її храмів, лісів, річок і ланів. «Де народився, там і знадобився», — ось вона мудрість. Не Соломонова мудрість, а наша, власна, народна, заповідана дідами-прадідами. А значить це, що любити треба Україну, знати її. Тільки тут, на своїй Батьківщині, відроджуватися нам як народу, як нації. Пізнавати своє серце, удосконалювати розум і освячувати душу.
Я передав священику Рубанівську газетку, випущену до свята Покрови Богородиці. З тим і розпрощалися.
На цей раз Дорога вела мене до стародавнього святилища кочових племен аріїв. Туди, де на стрімкому березі Дністра замикають священне коло дванадцять покреслених рунами мегалітів-жерців. І ось вже тисячі років спостерігають за ними чорними очницями печер, вибілені сонцем і вітрами навколишні скелі…
………..
Часом, обертаючись на своєму шляху, я намагаюсь розглянути щось, дуже важливе для мене, там, в прихованому оманливими тінями Пройденому. Але Минуле вже встигло поховати своїх мерців, і мені не вдається нічого побачити. Іноді я замислююсь про Майбутнє. І раптом, чітко розумію, що Майбутнє теж приховано від мене, і неможливо підняти завісу… Непередбачувано і загадково Минуле та Майбутнє присутні у нашому житті, на одну палаючу мить перетинаючись в єдино важливій і значущій для нас точці Вічності, ім’я якій — «Сьогодення». Немов падаючі зірки, спалахують і згорають секунди. Білим попелом вкривають наші непокриті голови. І не відведено нам більшого часу для рішень. І не відведено нам більшого часу для Вибору. Як мислити, як чинити, як жити? Зберігати, щоб втрачати, або віддавати, щоб знаходити? Які сліди залишити на шляхах Матері — Землі? На Богом даних нам дорогах. Дорогах, що ведуть нас до Неба…