Чи довго ще, о Господи,
чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Л. Українка

Ми народжуємося, живемо, оглядаємось назад і запитуємо Час: «Що ж змінилось у світі за довгий його вік? Чи чекає на нас колись краща доля?»
Чому ми й досьогодні ще не знаємо, до якого берега пристати та кого слухати. Тому й супроводжують усе наше життя страждання та питання.
А розгадка так близько. Нам тільки потрібно вийти в степ чи підійти до води, послухати шепіт трав і різноголосся птахів, вдихнути цілюще рідне повітря і… нарешті зрозуміти – Ми Українці!
Воістину, Україна – Свята Земля, раз право володіти нею віками виборювали десятки чужинських народів. Та дарма! Вона не здається в полон і знову лагідно стрічає своїх дітей зеленими вітами верб, немов вигукуючи: «Осанна в Вишніх, Благословен Грядий в ім’я Господнє!”
І справді, благословенними, святими стають ті українці, які своїми справами наслідують Христа та до останнього подиху служать своїй Вітчизні в ім’я Правди, Добра й Любові.

Таємниці… Їх люблять усі: і діти, й дорослі, бо вони приваблюють, зачаровують, а ще допомогають повернутися у минуле, збагнути сенс людського життя. Мабуть, на світі було б зовсім не цікаво жити без загадок та очікування їх розкриття. Кожен мріє за свій вік щось знайти, відкрити, розгадати і в самому собі, і в ближньому, і навіть в історії людства.
А ще цікаво: чому імена одних живуть в людській пам’яті вічно, а інших покриває тлінний морок забуття? Чому?
Спробуємо відповісти на це запитання, відкриваючи сторінку за сторінкою минулого України та історії дивного краю – села Рубанівського на Васильківщини. Станемо на його святу землю, притоптану ногами славних козаків, омиту сльозами та кров’ю численних нащадків давнього роду нашого – волелюбних, працелюбних і талановитих, віддаймо їм шану за земний подвиг відродження української нації, культури й духовності, збереження цінних перлин народної творчості для нас, новітніх українців ХХІ сторіччя.
Повернемось у минуле на якихось 230 років…

Запорізьки козаки Василенки та Рубани
Села… Їх так багато на карті України. Знайомі й незнайомі, малі і великі, вони, мов добрі, живі острівки виступають серед безкраїх степів України. Багато й тих сел, про яких вже й пам’ять пропала.
А ось Григорівка-Рубанівське не згубилось, не зникло з Книги пам’яті, а знайшло свій славний шлях відродження через своїх першозасновників – знатних козаків Василенків та Рубанів, і по цей день воно рясно квітне добротою і красою…
Коли російські війська підступно, за наказом цариці Катерини, зруйнували Запорізьку Січ, мужніх козаків охопив розпач. Що ж робити їм далі, загартованим у суворому, аскетичному житті, звиклим до повсякденної служби Матінці-Україні? Про це думав і Григорій Василенко, писар Кодацького перевозу. Царизмом був задуманий хитрий хід: закріпачити козаків. Яким чином? Козацькій старшині присвоїти дворянські титули і роздати великі наділи землі, а прості козаки стануть у них кріпаками.
Так і з’явився на руках у новоспеченого козака-«дворянина» Григорія Василенка документ на отримання чималого наділу землі в Дикому степу. І от вже немолодий козак з дружиною та підлітком сином Іваном вирушає на поселення у незнайомий степовий край на Васильківщині. Сім’я його побратима Рубана також відправляється з ними.
Козацький дух невгасимий, отож освоєння «цілини» почалось швидко. Не звикати їм до труднощів: доки будуються хати, можна і в куренях пожити.
Григорій відразу закохався у цей мальовничий куточок і здалося йому, що повернувся він на рідну Слобожанщину, яку за довгі роки козацтва став потроху забувати. Там, в маленькому селі, він залишив батьків і молодшого брата. Їх, мабуть, і в живих вже немає.
Часто молодий господар підходив до красивої річки Соломчиної, яка тихо текла кудись вдалечінь мимо його нового сімейного гніздечка, дихав прохолодним повітрям і мріяв, мріяв, що колись цей, Богом дарований край, стане оазисом духовної краси.
Перші десять років були нелегкими. Потрібно було планувати, будувати та завзято господарювати. Добре, що з козаками поряд завжди були їхні дружини, які на рівних працювали з чоловіками.
Зростала родина Рубанів, Господь щедро дарував їм діточок, для яких вони вже й школу побудували. А Василенків радував син Іван, який був єдиною втіхою старіючих батьків. Він усіх дивував своїм розумом і природніми здібностями. Іван успішно закінчив Катеринославську гімназію та продовжував освіту вдома. Тут він і виріс і взяв собі дружину Анастасію.
Міцніло, розросталось їхнє господарство. Іван став батькові надійною, кріпкою опорою, а Григорій потроху почав відходити від справ. На родючі звеселілі землі почали стікатися люди. Так з’явилося вздовж Соломчиної річки селище Григорівка. Василенки розташувалися на лівій стороні. «Городок» — так називали селяни їхній маєток. А на правій стороні поселився Рубан. Поселення поступово розросталося, поповнювалося представниками різних верств населення: вихідцями з Січі, які шукали притулку, біглими кріпосними, які шукали кращої долі. Усім знаходилась робота, кожному виділяли клаптик землі, на якому вони і будували хати-мазанки. Роки збігали, мов вода, ось вже й онук Григорія – теж Гриша, бігає стежками панського маєтку. На обох берегах біліють хатки сільських мешканців. Всюди охайність, чистота, впорядкованість.
Щедро родили сади, радісно гули бджоли на пасіках, колосилась пшениця, а на пасовищах паслися табуни коней і усілякої худоби. Іван любив часто обходити свої володіння, питатися у селян, чи всього вони мають удосталь, чи не бідують. При цьому добрий пан знімав капелюха і вклонявся, дякуючи людям за їхню працю.
Мабуть, перший з Василенків вже дуже перейнявся духом вольності, справедливості, віри, які існували в Запорозькій Січі, тому і устрій життя у нього в селі нагадував Запорізьку Козацьку Республіку.
Але ось уже й відійшов у вічність Григорій (старший). Недовгим був вік і у Івана Григоровича (1-го). Анастасія, розумна, гарна, енергійна, залишилась молодою вдовою. Та не опускала руки, господарювала, виховувала Григорія. Розуміла, що треба залишити на землі вічне і нетлінне. Хоча в Павлівці вже діяла церква, Анастасія починає будівництво нової цервки Покрови Богородиці у центрі свого маєтку, тобто в Рубанівському. Нелегко було глядіти за ходом справ всього великого панського володіння. На той час на землях Василенків розкинулись численні села: Павлівка, Трьомсинівка, Вербове, Григорівка, Іванівка, Ново-Іванівка, Роздоро-Іванівка, Хутір Петровський.
На честь народження Григорія молодшого село перейменовується в Новогригорівку…

Після закінчення юридичного факультету Харківського університету, Григорій одружується з шляхетною дворянкою Катериною Павлівною (один з її прадідів був феодосійський грек). Молоде подружжя усіляко дбає про добробут своїх селян, про розвиток освіти й медицини, також, як і Анастасія, відають справами будівництва храму в Новогригорівці. Григорій веде доручені йому обов’язки повітового гласного, розширює дідівський архів, відкриває бібліотеку. Його улюблене зайняття – розведення рідкісних порід коней, які він замовляє з-за кордону. Катерина дбала про красу природи в маєтку, тому й насаджувала екзотичні види дерев та квітів. Григорій Іванович та Катерина Павлівна займаються вихованням дітей – сина Івана (3 січня 1854 — листопад 1892) та доньки Віри (1856 ?). Обох діточок вони хрестять у Павлівській церкві.
Коли Іван з Вірою трохи підросли, Григорій з дружиною повністю поринають у суспільне життя Катеринославщини, їх займають усі сфери людського життя. Завдяки невсипущій працьовитості, любові до дітей, нетерпіння до ліні й байдужості, їх маєток все більше розквітає. Григорій, як державний службовець, щоденно знаходився у центрі вируючого життя Катеринославського земства, коли повсюду відкривались школи, нові учбові заклади, лікарні.
Познайомившись під час навчання у Харкові з Миколою Корфом, переймається його передовими новаторськими поглядами на розвиток народної освіти на селі.
Вже й син Іван навчається у Харківській гімназії, і, як Григорій, отримує вищу освіту на юридичному факультеті Харківського університету.
По його закінченні стипендіата відряджено на три роки до Західної Європи. У кращих університетських бібліотеках молодий юрист призбирував багатий матеріал для дисертації про суд присяжних. Його науковим керівником став відомий криміналіст професор Леонід Владимиров, який на рівних вступав у диспути зі славетним златоустом Анатолієм Коні. Останній при початку своєї кар’єри попрацював у Харкові. Другом студентської юності Івана Василенка стане майбутній професор-юрист Кипріян Ярош.
В чужому краї Іван особливо чітко уявляє свою мету і відчуває, що його здібності, новаторські, просвітнецькі ідеї, як повітря, необхідні на рідній землі. Він повертається додому і починає працювати. Після захисту дисертації року 1880-го Іван Василенко затверджений приват-доцентом Харківського університету, відтак розпочав свою викладацьку діяльність. Його окрилює огром планів, прагнення прислужитися рідному народові.
Велику роль в його житті відігравали дядьки – чотири брати матері Катерини, які працювали земськими діячами Катеринославської губернії. Іван Григорович (він перебував у родинних зв’язках з Платоном – Катеринославським віце-губернатором) також обирає цей шлях служіння. Невдовзі він стає повітовим гласним Олександрівського повіту (нині Запоріжжя) та земським діячем Катеринославщини. Всюди були потрібні його знання і молоді, свіжі сили. Іван допомагає батькам, особливо матері, яку на той час обирають головою Катеринославського благодійного товариства. Він захоплюється, як і Григорій справами народного педагога Миколи Корфа, видвигає ідею створення у Катеринославі педагогічного ліцею, де педагоги могли б підвищувати свою кваліфікацію.
Край багатів діяннями видатних людей просвіти – Я. Новицьким, Б. Грінченком, Г. Залюбовським, М. Корфом, Олександра Поля, які своєю наполегливою працею підвищували рівень культури і духовності.
Івана обирають то гласним повітових і губернських зборів, то попечителем мирового судді, то головою мирового з’їзду, а з 1867 р. – членом Олександровської училищної ради. Завдяки його бурхливій діяльності до шкільної справи були залучені земські діячі і поміщики. В Олександровському і Бердянському повітах було відкрито понад 100 земських шкіл. Він був також опікуном початкової школи в Павлівці, обстоював впровадження рідномовного букваря в школу, себто навчання маленьких українців рідною мовою. Іван Василенко сам об’їздив земські школи як член повітової училищної ради й відкривав у своєму маєтку ремісничі навчальні заклади.
Теми української козацької педагогики, можна сказати, жили і діяли в родині Василенків, бо козацькі серця сповнювали ідеї рівності, несприйняття кріпацтва та будь-якого насилля людини над людиною. Головною метою народної педагогики було возвеличення простої людини – патріота рідної землі.
В своєму багатому і чарівному маєтку Іван Григорович не перериває дружніх стосунків з друзями-харків’янами та іншими творчими діячами-народниками тогочасної інтелігенції. До себе він запрошує молодого талановитого Івана Манжуру, з яким вони познайомилися під час навчання у Харкові, і дає йому змогу займатися збором усної української народної творчості (виділяє йому необхідні кошти і дає на руки документ нібито прикажчика своєї економії, який засвідчував його особу і посаду і відводив від нього підозри поліції). Більше тисячі пісень і інших етнографічних перлин зібрав тоді Манжура в наддніпровських селах. А написану ним поему-казку «Трьомсин Богатир» присвячує батькові Івана Григоровича, якого в народі здавна прозвали Трьомсином.
19 жовтня 1884 р. І. Василенко відстоює рішення, яке приймає Олександрівський повіт: «Лікування всіх жителів повіту, службовців земства і прийшлих хворих без оплати».
«Без релігії, — зізнавався він, — я не розумію людини; без релігії я не розумію ні дитини, ні громадянина, ні людини взагалі. Без поетичного потягу не буває селянского хлопчика, котрий зріс на лоні природи, такої багатої природи, як наша…»
У вільний від службових обов’язків час молодий Василенко пише наукові праці (этюд философско-догматический «О понятии норм права и уголовного поцесса», 1878. Диссертация pro venia legendi «Заключительное объяснение председателя в русском суде присяжных», 1879. «Придніпровські артілі», 1891), які пізніше стануть всесвітньовідомими. На книжку Івана Григоровича «Заключне слово голови в суді присяжних» (СПб, 1878) досі посилаються у своїх дисертаціях вчені-юристи, Російська державна бібліотека зробила її нині доступною в електронному вигляді. Віриться, що суд присяжних відродиться колись і в Україні, й розвідки Василенка матимуть не лише академічний інтерес. Девізом його життя був вислів: «Небагато, але багато чого». Після смерті Олександра Поля Івана Григоровича Василенка вибирають на його місце почесним опікуном губерніяльної земської лікарні (нині ім. Мечнікова). Йому чималою мірою зобов’язані і будівництвом важливої фінансової установи – Товариства взаїмного кредиту катеринославської губернії (будинок зберігся, вул. Комсомольська 10). І просто по-людські він підтримував народних самородків – скажімо, місцевого лівшу з Успенівки – Данила Сухова.
Поет і фольклорист Іван Манжура, яким опікувався Іван Василенко, присвятив йому поему з козацького минулого «Трьомсин Богатир» (1890), де використав легенду про його прадіда.
Постійні турботи, повне, відданне служіння у справах повіту, відмова від власних інтересів, напружена розумова діяльність, спричинили його ранню смерть. У 1892 р. у віці 39 років Іван Григорович помирає, всього чотири роки недочекавшись відкриття храму Покрови (Красної Церкви). Невтішна мати Катерина Павлівна Василенко побудувала в 1896 році в пам’ять про сина і чоловіка Покровську церкву в Новогригорівці (нині Рубанівське).
Цікаво, що 28 серпня 1894 року розпорядженням міністерства народної освіти Росії затверджено правила про стипендії імені Григорія Івановича та Івана Григоровича Василенків.
На плечі Катерини Павлівни лягає турбота про усі справи великого маєтку. Хоча смуток за померлим чоловіком і сином не відлягає від серця, вона продовжує будувати храм, дбати про рідних односельців.
Але діяльність Катерини Павлівни — дивовижної жінки, розумниці, благодійниці не обмежувалась справами власного маєтку, а досягала й центру. Незабаром на власні кошти вона будує і в Катеринославі Дім працелюбності («Дом трудолюбия» — Перехрестя вул. Курчатова, Леваневського, пр. Калініна) та Будинок для притулку сиріт і бідних людей.

Взагалі, Василенки чимало посприяли розвитку науки, освіти й медицини в Україні. Жертовність, відданість, відсутність будь-якого користолюбства відзначала цих доброчесних козаків-панів-дворян. Мабуть, про себе вони дбали менш за все. Їх життя протікало не в пишній розкоші, для самозадоволення, не в сонній, зманіженій апатії, а в постійній праці, ділових зустрічах з метою корисного служіння рідній Україні.
Після того, як у 1896 році Катерина Павлівна Василенко відкрила двері нового храму, вона вирушає до Єрусалиму втішити біль своєї душі на Святій Землі. Неначе Боже знамення була зустріч з юродивим старцем, який предвістив їй чернече життя…
І дійсно, вдалині від рідних місць, у молитовному єднанні з Богом, вона зрозуміла своє призначення. Повернувшись додому, Катерина Павлівна починає будівництво Знаменського жіночого монастиря, в якому згодом знайшли прихист близько трьохсот жінок і дівчат з різних куточків України. Катерина стала ігуменією Єлисаветою. Вона не тільки давала духовну освіту монахиням, а ще й брала на виховання в монастир дівчаток-сиріт, які жили в монастирі, мов в рідній сім’ї (3 роки тому, в 2009 відійшла у вічність одна з останніх таких її вихованок — Лідія Берлим, від якої ми багато чого взнали про житя в монастирі). Ігуменія, як мати, усіх втішала, усім допомагала і навчала жити по-Божому.
У 1912 році будівництво монастиря було закінчене. А через рік, полишивши свої святі справи, ігуменія помирає. І невдовзі настають страшні часи безбожницької більшовицької влади. Монастир зруйнували дощенту, багатьох монахинь замучили, а останки ігуменії Єлисавети викинули на смітник.
Але Господь не забуває Своїх вірників. За німецької окупації монахині, яким пощастило залишитися в живих, звернулися в Синельниково до німецького коменданта дозволити їм перенести знайдені останки ігуменії Єлисавети в Покровський храм – на що вони отримали дозвіл і їм для цього навіть видали цинкову труну. Всі люди хресним ходом перенесли ігуменію в її Красну Церкву, де вона й нині почиває.

Катерина Павлівна Василенко являє собою яскравий приклад великого служіння рідному народу, рідній землі і православній вірі. Вона гарна мати і дружина, мудра господиня і порадниця, державний діяч і будівнича святих храмів, богоугодних закладів, … Вона – Благодійниця з великої літери!
Усі, хто потрапляє в біду і з вірою призиває її святе ім’я, отримують допомогу. Ігуменія Єлисавета (Катерина Павлівна Василенко) нікому не відмовляє в своєму заступництві.

Сьогодні маєток Василенків, а саме, — головна його частина – Свято-Покровська обитель у селі Рубанівському, не тільки історично-культурний заповідник, а й діючий, живий осередок духовності, культури, історії та освіти Дніпропетровської області та й усієї України. Сюди приїздять звідусюди, щоб побути віч-на-віч зі своєю душею, почути голос совісті, — а значить Самого Бога, доторкнутися Святості. Віруючі з благоговінням припадають до гробниць зі святими останками ігуменії Єлисавети (Катерини Павлівни Василенко) та ієрея Олександра (священика-мученика).
Тепер Красна Церква — осередок святості, бо в ній знайшли вічний спокій нащадки славного козацького роду Василенків та Рубанів, які й донині своїм життєдайним духом осявають дорогу до Бога усім шукачам Істини.
Як добре у пітьмі побачити вогник світла і йти до нього, так і нам важливо знати про діяння наших святих предків і йти вслід за ними в служінні Богу й Україні!

У 2008 р. під час настилу нової підлоги в храмі, робітник з Трьомсинівки буквально «провалився крізь землю» і натрапив на склеп з труною. В ній були знайдені останки чоловіка в одязі державного чиновника і образок трьох святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого. Дослідження проводив Олександр Харлан, аспірант кафедри основ архітектури і архітектурного проектування Київського Національного університету будівництва та архітектури і співробітники науково-дослідної лабораторії археології Подніпров’я Дніпропетровського національного університету В.Шалобудов та В.Векленко. І ми впевнені, що це останки Івана Григоровича Василенка — видатного земського діяча, талановитого юриста-науковця. А взимку 2012 року робітники знову натрапили на засипаний землею склеп, в якому побачили велику труну (приблизно 1,5 м в ширину і 2,5 метри в довжину). Є здогадка (поки що умовна), що це батько Івана і чоловік Катерини Павлівни – Григорій Іванович Василенко-Трьомсиненко…

Скільки ще таємниць буде розкрито? На це нам відповість тільки час. Дослідження продовжуються.

Хата-музей Івана Манжури в Рубанівському
Дива та й годі, немов у казці! Манжура, який, як і Кобзар, так мріяв мати свою хатку, свій куточок в Україні, тепер насправді оселився в Рубанівському, бувшому маєтку Василенків. А може ще тоді він потайки мріяв колись повернутися сюди, щоб в єднанні з природою доживати свої дні.
А тепер він сюди повернувся навічно, у свою хату-музей під очеретом, поближче до зелених верб, тихого ставу.
Вже більше семи років минуло з часу відкриття музею Манжури. Усі, хто ступають на подвір’я музейного осередку, відчувають: тут живе рідний дух прадідів, тут живе українська історія: дерев’яний тин з глечиками, сніп сіна, кам’яні половецькі баби, розмальована кабиця – все це запрошує нас у давньоминуле України.
В душах у людей, які відвідують музей, пробуджуються теплі спогади дитинства і в серцях починають нуртувати струмки любові й доброти. Ця ніби звичайна собі хата творить чудеса, бо зцілює людські душі, надихаючи їх на життя в Божій радості!
Приспана пам’ять роду оживає біля гарячої печі, під цокання настінного годинника, від споглядання нехитрих дерев’яних знарядь праці. Тут спокійно і затишно, як у бабусиній господі. Так було раніше у кожній українській хаті: покуть, де збиралась і молилась перед іконами вся сім’я, дерев’яний ослін, стіл і ліжко, прялка з веретинами в куточку, а біля печі мисник з посудом ручної роботи, рогачі, ночви, рубель і качалка, горщики, праски…
На обличчях розквітають усмішки, а в очах застигають сльози радості від зустрічі з рідним, ласкавим минулим.
Людям хочеться подовше затриматися в цій хатці-музеї, просто постояти в тиші, щоб відчути Подих Вічності, яку не долають ні смерть, ні час.
Часто до музею заходять й особливі відвідувачі — сучасні митці: поети, письменники, художники, композитори з різних куточків України.
Завжди з великим трепетом переступає поріг музею Наталія Юріївна Клименко – талановита жінка-музикант, викладач, концертмейстер, донька журналіста і письменника Юрія Немченка, який багато років свого життя віддав вивченню життя та творчості Манжури, був співавтором В. Заремби в написанні книги про Манжуру.
Ще більше познайомитись з творчістю Манжури допомагають гарні благодійні видання «Навіки». Самобутні, яскраві ілюстрації до цих видань ось вже багато років виконує художник Володимир Єрмаков. А цікаву книгу казок, зібраних Іваном Манжурою — «Божа Тростка» чудово проілюстрував художник Сергій Алієв-Ковика.
Завдяки наполегливій, грунтовній редакційній праці отця Василя Пишного, Володимира Дерев’янка, Павла Тєпіна, Тетяни Сокиркіної та підтримки благодійників цієї святої справи – Володимира Володимировича Філіпова, Ігоря Вікторовича Чечеля побачили світ такі твори Івана Манжури: «Трьомсин Богатир», «Лиха Година», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовина», «Не судьба, а щира правда», «Божа нива», «Десь-то-не-десь», «Божа Тростка», «Боже, скільки благодаті ласка нам Твоя дає» та ін.
Біліє хатка-музей біля Храму, світлішає на душі, просторішає. Жив був такий поет – Іван Манжура…

Шевченко був в Рубанівському.
«В листопаді 1845 року Тараса Шевченка було офіційно оформлено співробітником Київської Археографічної Комісії. Праця в ній зобов’язувала Шевченка подорожувати по Україні і збирати історичні та етнографічні матеріали. Він відвідав чимало пам’ятних місць на Україні, зібрав значну кількість переказів та пісень».
Відвідав поет багато й панських садиб, де його, видатного поета, приймали дуже привітно. Українські пани інтелігенти-народники, нащадки козацьких родів, патріоти рідної землі навперебій шукали з ним знайомства.
Отже, подорожуючи Україною, Шевченко відвідав на Васильківщині Рубана та Василенка і гостював у них в селі Рубанівському.

Післямова.
Осягнувши своє історичне минуле, задумаємось, зробимо висновки. Хто споконвіку прославляє рідну землю, хто творить самобутній, неповторний, вічний, прекрасний лик її?
Це ж, звичайно, ми, люди — всі українці!
А в українців, мабуть, здавна Богом генетично закладено – після себе залишати Рай. Це можна побачити на прикладі всіх попередніх древніх народів, наших пращурів, які розсівали у всі кутки світу свої звичаї, традиції, мистецтво, ремесла. Ті країни, в які переселювалися наші пращури з Дніпра, вони перетворювали на квітучі сади завдяки своїй мудрості, кмітливості, працьовитості…
Пишаймось, що ми нащадки древньої нації з великою історією, культурою та чудовою мовою. Трипільці, арійці, скіфи, сармати, анти, сколоти, шумери, русини, українці… – це все ми! Приручили коня, винайшли колесо, побудували хату з солом’яною стріхою, сіяли зернові, пряли, ткали, майстрували, були і є споконвіку господарями на своїй землі… То ж нам дуже важливо пам’ятати свій родовід і ні в якому разі не допускати розбрату та забуття нашої історії. Хай в наших серцях навіки-вічні живе завзятість, миролюбність, віра і наснага творити Прекрасне, Добре й Вічне!
Нехай гаслом життя для кожного українця стануть такі слова: «Я потрібен саме тут, де народився, де Господь подарував мені щастя зростати в цій Святій Українській Доброті, Красі й Радості Божої Вселюбові».

Людмила Вікторівна Клименко