Колись давним-давно, у якомусь царстві-государстві, назва якого загубилась в сивій давнині, жив старий-престарий володар. Він мав єдиного сина, який був його спадкоємцем.
А розмовляли люди в цій країні на солов’їній мові.
Та трапилось так, що володарю по старечій розумовій недузі, здалось, що мова його народу дуже погана, найхудша на весь світ. І він тоді вирішив відправити свого сина в сусідню країну до славетного учителя, щоб він навчився там кращій мові.
Схиливши на знак згоди голову, син, а його звали Йваном, прошепотів:
— Добре, батьку.
І хлопця відвезли в одне закордонне місто. Там він пробув цілий рік. Після цього повернувся додому. Володар із нетерпінням чекав на нього. Навіть не привітавшись, він одразу запитав:
— Так, сину, чого ти навчився?
— Батьку, я навчився гавкати, — відповів добрий Йван.
— Святий Боже! — вигукнув батько. — Невже ти тільки цього навчився? Я змушений послати тебе ще в одну країну, до іншого вчителя.
Хлопець навіть не встиг розпакувати своїх речей. Поїхав в інший край. І там пробув він рік. А коли повернувся додому, батько знову запитав:
— Сину мій, чого ти навчився?
— Батьку, я навчився хрюкати.
Цього разу батько розгнівався й почав кричати:
— Ти — ледащо! Змарнував стільки цінного часу й нічого не навчився! Чи не соромно тобі стояти ось тут переді мною й говорити всілякі дурниці? Невже ти думаєш, що тобі хоч коли-небудь знадобиться вміння гавкати та хрюкати? Як ти можеш бути таким дурним? Тепер відправляю тебе в далеку країну до найвідомішого професора, але якщо й цього разу нічого не навчишся,
відречуся від тебе й позбавлю спадщини.
Відтак Йван ще один рік пробув у професора. Коли настав час повертатися додому, хлопець трохи вагався, але врешті подумав: “Тепер я навчився чогось дуже важливого й, мабуть, батько буде задоволений”. Коли повернувся додому, нетерпеливий батько вибіг йому назустріч і запитав:
— Сину мій, чого ти навчився?
Йван із гордістю сказав:
— Дорогий батьку, я навчився квакати.
Цього разу батько розгнівався не на жарт. Покликав до себе охорону і повідомив:
— Цей хлопець більше мені не син. Я відрікаюся від нього й наказую вам відвести його до лісу й вбити.
Хлопця відвели до лісу, але пожаліли його і дозволили йому піти геть.
І пішов хлопець світ за очі.
Через деякий час він побачив стару зруйновану вежу і влаштувався там на нічліг.
Вранці, на великий подив, він прокинувся від солодкого співу — то соловейки, що жили в заростях навколо вежі, співали на його рідній мові. А потім і він розмовляв і співав разом з ними. Соловейки запросили його залишитись жити з ними. І хлопець щасливо прожив з ними декілька років.
Та через деякий час йому захотілося побачити, як живуть тепер люди в його країні. Прийшовши до столиці, він нічого не міг зрозуміти, бо всі люди розмовляли між собою на якійсь cпотвореній чужинській мові. І вже ніхто не пам’ятав своєї рідної чудової солов’їної мови. Вийшовши на головний майдан міста, він побачив людей, які плакали, й почув, як тужливо дзвонять дзвони. Саме цього дня помер його батько. Після урочистого похорону до столиці зібрались зі всіх кінців країни старійшини, щоб обрати нового володаря. Було дуже важко обрати когось, хто був би розумний, відважний, добрий і мудрий.
Весь народ прийшов послухати, про що говорилося.
Але мало хто розумів, про що й про кого йшла мова,
бо навіть старійшини говорили на такій зіпсованій мові, яку було дуже важко комусь зрозуміти.
Минали дні, а так і не визначилися, кого ж обрати наступником володаря.
Нарешті, в один із днів, з натовпу вийшов один старий сивочолий мудрець і сказав:
— Хай нашим правителем стане той, хто звернеться до нас на найкращій в світі мові, яку б і ми всі зрозуміли, і на кого вкаже якийсь чудесний знак. Саме тоді, коли вони прийняли це рішення, на площу прийшов Йван. Раптом над ним почали кружляти три білі голуби, а і сіли на нього.
Всі визнали це чудесним знаком і відразу ж попросили Йвана виголосити промову. І коли він почав говорити, всі стихли, як зачаровані, почувши найкращу в світі чудову солов’їну рідну мову. І весь народ з радісним плачем оголосив його своїм володарем. Тому що всі зрозуміли, що рідне — від Бога!
І воно найкраще!