25 серпня — 30 вересня
Щиро вітаємо Вас!Мира, Добра і Радості дай Вам Бог!Ласкаво просимо до нас у гості ! Welcome to visit us!
Cвятці
26 серпня — Віддання свята Преображення Літургія з 8:00 28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці Святкова Літургія з 8:00 Літургія з 8:00 і освячення хліба нового урожаю 2 вересня — Літургія з 8:00 Благословення дітей на новий навчальний рік 9 вересня — Літургія з 8:00 11 вересня — Усікновення глави Хрестителя Іоанна Літургія з 8:00 16 вересня — Літургія з 8:00 21 вересня — Різдво Пресвятої Богородиці Святкова Літургія з 8:00 23 вересня — Літургія з 8:00 27 вересня — Воздвиження Хреста Господнього Святкова Літургія з 8:00 30 вересня — Мцц. Віри, Надії, Любові, Софії Літургія з 8:00 |
Перекласти сайт |
|
Підписатися на новини |
|
|
|
|
|
|
* * *
25 серпня — 10 років від дня, коли відійшла до Бога Марія Денисівна Єгорчатова (5 серпня 1912 — 25 серпня 2002). Велика подвижниця, тружениця, молитвенниця і праведниця ХХ століття.
25-річною дівчиною комуністами була запроторена в Сибір за відмову вступати до колгоспу і відбула 25 років каторжної роботи на золотих копальнях Бодайболагу. А по закінченню терміну ув’язнення 40 років була вівтарницею в бодайбінській церкві Різдва Христового.
Я по молодості ніяк не могла зрозуміти, навіщо треба йти в колгосп. Казала: “Що, я без нього прожити не можу?”. Ось і забрали мене в район. Збирали там всіх таких людей.
І повезли нас в Сибір — цілий, битком набитий, ешелон. Зупинилися на річці Лєні. А сюди, в Бодайбо, на великому пароплаві привезли в трюмі. На палубу не випускали, по нужді ми в діжку ходили.
А тут, в тайзі, була велика зона, обплутана колючим дротом, нас в неї і загнали, як худобу. І кожен начальник став вибирати собі робітників. Мене взяли на Амалик на лісоповал. Там в бараках і жили. Мені випало з іншими дорогу прокладати. Кінь не може вивезти, застрягне. Ми впрягаємось. Кайлами пробивали шлях. Не витримували деякі, тікали. Тільки куди втечеш? Все одно виловлювали. За втечу розстрілювали. Я боялася, а іноді було все одно. Так би й побігла, дуже по мамі нудьгувала. Не знаю як стрималася. Бог уберіг, молилася…
У 1956 році нас відпустили і я поїхала на батьківщину. А хати нашої батьківської там уже немає. І нікого немає — ні мами, ні батька. Десь під Архангельськом в таборах загинули. Поплакала я, погорювала, зібралася з духом, благословилася та й повернулася в Бодайбо.
Прибиральницею в готелі влаштувалася, в бараці притулилася. Дуже душею страждала. Тільки в церкві і відходила. Згодом барак знесли, мені квартирку дали. Так я і живу. Батюшці допомагаю. Адже хто Божого не робить, у того життя порожнє, марне…
А я дуже задоволена і дякую Богові. Біблію потихеньку читаю. Про Авраама з Сарою, про Йоакима і Анну.
Отець Василь каже, що я у нього вівтарницею буду і в новому храмі. Добре б, але — як Господь…
* * *
У Своїй безмежній доброті Бог не залишає людей навіть тоді, коли вони забувають про Нього. В час особливого занепаду віри й моралі між людьми, Господь посилає їм Своїх обранців, що прикладом невтомної дієвої святості захоплюють та духовно перемінюють не тільки тих, хто поряд з ними страждає від злоби світу цього, але навіть цілі народи. Їхній спасенний вплив відчутний далеко за межами їх життєвого часу та простору. Одною з таких, обраною Богом, була Марія Денисівна Єгорчатова, яка в умовах двадцятип’ятирічної каторги в Сибіру, зберегла душу свою в світлі і силі віри, і всупереч всім гонінням і стражданням зосталась до свого 90-літнього віку мудрою, лагідною, доброю, сумлінною, турботливою, переповненою любов’ю до Бога і божого творіння. Ба, навіть, завжди усміхненою назустріч всім…
* * *
Це було на першому році мого служіння в Бодайбо. Взимку, напередодні великого свята, я розтривожився. Завтра Богоявлення, воду в церкві святить будем. Все Бодайбо збереться. Всім святої води треба: “Для исцеления, для здоровья, для благополучия, для отворота, от сглаза, для успеха…”, — пояснюють мені бодайбінці, питаючи, коли приходить за водою.
Господи, що ж робити? Я ж і сам досі краду воду на пошті, поряд з церквою, через дорогу, метрів зо двісті, бо в Бодайбо воду розвозять по талонам, а священику і для церкви талони не видавались.
А на пошті тільки в туалеті був кран з водою. Ото я придивлюсь, що нікого немає близько, і біжу з відром в туалет. Наберу води — і бігом назад. А тут, на завтра, треба хоч одну бочку наповнити. Та що зробиш? Іншого виходу не бачу.
Синьо вечоріє. А на вулиці густий туман, мороз за мінус сорок. Це мені на руку. Не так помітно буде, як я прокрадаюсь на пошту.
І ось я біжу в черговий раз, відкриваю двері в туалет — і аж відсахнувся — там хтось…
- Не лякайся, отче, це я, вівтарниця, — бачу я бабульку, Марію Денисівну, з двома повними цеберками води.
- Ви що тут робите, бабулю!
- А це не твоя справа, отче. Йди готуйся, завтра ж велика служба. Тобі відпочить треба. Та й тебе як побачать, то проженуть звідси. А мене тут знають, не зачеплять. Я й буду тихенько воду носить. Іди собі, отче.
- Та ні, бабулю, краще будь моїм прикриттям на всякий випадок, і я тоді скоріше сам впораюсь, — вихопив я цеберки… і — через дорогу, а дорога накатана, слизька, вода хлюпає, мокрі руки вкриваються кригою і примерзають до дужок відра. Господи!
Заглядаю в бочку, наполовину вже заповнена. Ще з годиночку побігать — і гаразд.
Спішу знову на пошту. Дивлюсь, щось на дорозі валяється. Господи! Та це ж бабуля! Послизнулась, впала, вода на неї вилилась, відра порозлітались, встать не може, скрижаніла… І я біля неї повзаю. Прямо сміх і гріх — майже перед самими вікнами (як і пошта, через дорогу, метрів зі сто) найбагатшого в Росії управління «Лєназолото». А бабуля ще й сміється: “Ох-хо-хо! Хотіла тобі помогти. Незабаром же пошта закриється…”
Ледве дочвалали знову в туалет, добре, що хоч якесь тепло в ньому.
- Бабулю, Ви тільки дивіться, щоб я на когось не натрапив. Та води в відра набирайте.
І діло пішло успішно. До закриття пошти упорались. Стоїть посеред церкви повна бочка води, аж парує. Бабуля накриває бочку українськими рушничками.
В церкву заходять школярі. “А мы знаем почему святая вода не портится, нам сегодня в школе учителя рассказали. Поп ночью делает электролиз воды”, — розказують діти. Я аж очі вирячив від здивування. А бабуля “ничтоже сумняшеся” з посмішкою відповідає: “Та вже й зробив, бачите, як ухекався. Майже дві години вкалював. Так що скажіть вчителям, що завтра свята вода буде, хай приходять…”
А наступного дня, після Великого освячення води, храм наповнився народом:
— Люди! Что творится! Разве так можно!? Вы же в храме!
— Отдайте мой бидончик! Не толкайтесь!
— Вы же меня раздавите! Как вам не стыдно!
Це бодайбінці розбирають святу воду.
А бабуля знову тільки посміхається: “Ой скільки народу! Яка благодать!”
- А я тобі, отче, свіженького супу з тушонкою принесла, підігрійте на плиті, та хоч повечеряйте, посвяткуйте. Бо в тебе ж талонів ні на що нема, а нам видали на тушонку, згущенку та масло. Я й чаю принесу. Який же чудовий день! Справжня Йордань! Слава Богу!
- З Святом Вас, Марія Денисівна, вівтарниця моя рідненька! Ваша правда: скільки народу — стільки й благодаті!
Дай Бог, щоб всі добрими стали!
Хай всім добре живеться!
Свята подяка Вам, бабулю!
* * *
Найдивовижнішу, найціннішу історію людства написали святі. Вони вірою і любов’ю, молитвою, працею і самопожертвою, боротьбою, кров’ю і мученицькою смертю написали двохтисячолітню історію християнства на землі, сказавши найсильніше слово правди про християнську віру, про силу Божої ласки і свободу людського вибору.
Своїм словом й ділом написали святі історію Божого Царства на землі, історію прямування людини до Бога — тією дорогою, яку своїм прикладом і словом показав Сам Христос. Життя християнських святих було християнством на практиці, яке можна оглядати, любити і наслідувати. Життя святих є тим найвищим щаблем людської культури, на яке може піднестись людство на землі.
__________________________________________________________________________________________________________________________
Людина на землі вивчає ту пісню, яку буде співати на Небі
Мірою любові є любов без міри
|
|
* * *
Ось і відлітає літо в Вирій. Незабаром осінь, а там — і храмове свято Покрови.
Радіємо від того, що наша рубанівська церковна громада зміцніла, виросла. З’явилися на світ немовлята: Єлисавета Шершньова, Василина Вощина, Маша Житницька — такі гарні, такі співучі. Непомітно підросли малюки — Павло і Варя Вощини, Катя Протопопенко, Миколка Денисенко, трійко онуків Єрмакових: Саша, Севастян та Юхимія. Ми тішимось, коли кожного богослужіння на солеї розташовується справжній дитячий садочок в українських вишиванках — метушливий, безпосередній, дзвінкоголосий. Це діти й онуки наших вірян, які давно стали близькими і рідними всім нам. Восьмеро з них — Данило В’язовський, Антон Кутовий, Саша Немиря, Матвій Вощина, Павло Протопопенко, Максим і Настя Кузьминські та Катя Швець — провели 10 днів вишколу в червні місяці в дитячому таборі «Козацька Фортеця».
А Красуня Покрова стала ще гарнішою, ще затишнішою… Чому так часто в українських щедрівках і піснях зустрічаються такі слова: «У тому двірку, як у вінку!» Бо здавна чепурні, веселі хатки українців, їхні уквітчані двори й затишні садки милували людське око, сповнювали їх серця радісною насолодою. І ми, брати і сестри громади разом з добрими помічниками день у день причепурюємо, мов наречену, нашу святу обитель, яка й справді стає схожою на Божий Рай.
Від цього й ми стаємо кращими, чуйнішими, милосерднішими, бо усією душею прагнемо стати по-справжньому віруючими: в думках, вчинках, у взаємовідношеннях один з одним.
Життя в обителі дихає свободою і повсякчасним народженням краси. Це дійсно Боже, святе, рідне місце, де кожний вільно працює й живе для усіх. Таке служіння в повноті свободи на славу Божу і по волі Божій приносить на цю українську землю рясні, чудові плоди…
Чому людину так тягне в дитинство? Бо її тоді любили, пестили, чекали, а ще — усе прощали.
Тому кожен і шукає таке місце на землі, де його приймуть, як дитину, щедро розкривши батьківські обійми.
Такий Дім на світі є. Це Храм Божий, де живе Вселюблячий і Всепрощаючий Господь. Цей Дім стає Отчою Домівкою для усіх на світі. Тим паче, Рубанівський Храм Покрови, де всім завжди раді.
А настоятель храму — отець Василь вчить усіх жити в простоті і чистоті віри, дбати про ближнього, забуваючи про себе. Головне — віддавати перевагу духовному, бути доброчесним і незлобивим, діяльним і життєлюбним.
Дякуючи бесідам батюшки багато зневірених людей вже відкрили Євангеліє у своєму серці.
З надією, з палкими молитвами багато прочан храму припадають до гробниць, в яких спочивають останки ієрея Олександра та ігуменії Єлисавети. Ці подвижники Божі щиро моляться за свій рідний край, прохають у Бога кращої долі всім українцям, тому звертання людей до них швидко знаходять відозву з Неба
А скільки цікавих, багатодуховних видань «Навіки» вийшло у світ за цей рік! Це казки, вірші і пісні Манжури, чудові пасхальні, різдвяні, троїцькі та інші святкові книжечки. А ще порадував всіх змістовний довідник «Знай своїх!», оформлений гарними фотознімками різних місць Покровської обителі та живописної природи цього краю; зображеннями старовинних ікон та картин, історичних пам’ятників України. Чергових випусків «Навіки», як дорогих подарунків, завжди чекають прочани.
А як щиро раділи усі рубанівці, коли 30 травня в Дніпропетровському музеї «Літературне Придніпров’я» відкрилась персональна виставка малюнків Володимира Семеновича Єрмакова до творів Івана Манжури. Володимира віншували Олена Аліванцева, Сергій Ковика-Алієв, Леся Степовичка, Семен Заславський, як талановитого, самобутнього художника, роботи якого вже багато років прикрашають храмові видання, вражаючи глядачів природністю, душевністю і чарівною красою українського пейзажу. Ілюстрації до віршів і казок І. Манжури правдиво відображають дух поета, його світобачення та виразно передають зміст творів. Споглядання робіт художника витончують естетичні смаки, зворушують душі людей, викликаючи в них любов до рідного краю, до рідного слова та до усього живого світу.
Влітку в обителі несподівано швидко з’явилося зручне домашнє житло для різних птахів і тварин — просторий вол’єр, в якому під відкритим небом мирно пасуться курочки, фазани, павичі, голуби, цісарки. А у ставку плавають качечки, лебеді, для яких також є дерев’яні хатки на воді. Усе це старанно влаштовувала братія громади. Жарке літо не стало на заваді Божим вірникам творити Божі справи.
А ще навколо храму з’явились нові галявини для відпочинку, вимощені дерев’яною бруківкою із широкоми зручними лавами та квітниками поряд. Храмові садки зашуміли вітами молодих дерев, розрослися кучерявими виноградниками, дякуючи заповзятій праці вірян із Синельниково: Нелли Кравчини з сім’єю, Валерія Кіпрова, Наталії Буракової, Валентини Говорухи, Н. Петрик, Володимира Шмідта, Л. Шмідт, В. Бондаренко.
Хочеться подякувати за вірність, відданість і любов до Храму братію. Це: Володимир Дерев’янко, Павло Тєпін, Олександр Холод, Дмитро Тихонюк, Сергій Волєвач, Сергій Додатко, Володимир Єрмаков, Максим Костенко, Дмитро Іщук, Віталій Савін, Олександр Марченко, Михайло Смоляга, Ігор Шило, Олег Чаплигін, Вячеслав Кравченко та сестер: Галина Горунович, Ірина Федченко, Любов Овдієнко, Ніна Марченко, Тетяна Єрмакова, Галина Дерев’янко, Ольга Загумєннікова, Марина Дерев’янко, Людмила Клименко, Альбіна Бондаренко.
Свята Подяка також всім численним «рубанівцям» із Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Києва, Ялти, Львова, Мукачево, Новомосковська та інших міст і сел в Україні і поза нею, які часто, відклавши усі справи, приїжджають в Красну Церкву помолиться, причаститься і благословиться. І Господь за таку ревність дарує їм здоров’я і радість життя, додає сили і натхнення.
Пройшло спекотне літечко.
Настав Успенський піст. Ми щедро відсвяткували Медовий Спас і Преображення Господнє. Зібрали врожай і зробили необхідні заготівлі на зиму для частування добрих тружеників та дорогих гостей. На порозі — Успіння Богородиці і Хлібний Спас. А в жовтні — Свято Покрови, Храмове Свято. Молимо Бога і Пречисту Богородицю подати нам Небесну Благодать свято жити на нашій українській землі. Наша віра добра, світла, радісна, милосердна, лагідна, мирна, велична і піднесена в богослужіннях, сильна і справедлива, прекрасна святами, жертовна, як Христос, многострадальна, як Україна, чиста, як молитва матері, всеперемагаюча і всемилостива.
Людмила Клименко
* * *
Відпочиваючи у дитячому таборі «Козацька Фортеця», ми навчилися керувати чайкою, кататися на конях, влучно стріляти з лука та ще багато чого іншого. Словом, навчилися робити все те, що вміли справжні запорозькі козаки. Але найголовніше, що ми там дізналися-це те, якими козаки були всередині.
Як Ви гадаєте, якими були козаки? Мужніми, сміливими чоловіками, що відстоювали українську незалежність? Борцями за нашу свободу? Так, та це ще не все…
— козаки були справжніми патріотами (от якби й нам стати такими) — вони без роздумів йшли захищати матінку-Україну, український народ. Також вони завжди розмовляли рідною мовою та ніколи її не зраджували.
— козаки були дійсними лицарями-не шкодували своїм життям у бою,з повагою відносилися один до одного. Для них на першому місці завжди була чемність та особиста честь. Гарна українська приказка говорить: героєм стати легко, бо герой — на один день, а чемним бути важко, бо чемність — на все життя.
— козаки усі питання та суперечки вирішували разом, на січовій нараді, де навіть звичайний козак мав право голосу (ось це на мій погляд і є справжня демократія).
Я гадаю, що кожен з нас повинен стати козаком у серці, бо тоді усі ми заживемо набагато краще. Одже, не будемо зрадниками! Слава Україні!
Антон Кутовий (14 років)
* * *
Його принесли лелеки…
Василь Григор’єв, Микола Цибенко. Україна мила/Альбом. – Рубанівське: Навіки, 2011. – 164 с. Електронна версія розміщена за адресою
Його батькам принесли лелеки, а забрали – журливі журавлі. 5 вересня виповнюється 40 днів як ці журавлі на своїх крилах віднесли у Вирій душу Василя Романовича Григор’єва, художника за покликанням, інженера-конструктора за фахом, патріота України – за духом.
Справді – малого Василька принесли лелеки, яких він (мабуть, із вдячності) годував жабками, підкидаючи жабок вгору, а лелеки на льоту ловили їх і годували лелеченят. Коли батьків Василька в тридцятих роках минулого століття розкуркулила комуністична влада (маючи дві корови і коня – хіба це не куркуль?) і в їхню хату заселився комуніст, то лелеки залишили своє гніздо (так!). Куди вони подалися – Василько так і не дізнався.
Мальовничі краєвиди малої степової річки Сури, зарослі яри, широкі степові простори під голубим небом – все це пройшло через вразливу дитячу душу, закарбувалося в пам’яті, а пізніше вилилося на полотна картин, які художник почав писати у віці… 48 (так!) років. А що ж до цього? Ось коротенько-побіжно про долю людини.
Після закінчення школи Василь Григор’єв декілька місяців провчився у Дніпропетровському художньому училищі, а далі – війна, після війни – доля вчинила «викрутас» зовсім у інший бік від малювання – закінчив спочатку залізничний технікум, а пізніше здобув вищу освіту і став інженером-конструктором з будівництва. Працював на декількох будовах. Після війни не вистачало робочих рук, тож було амністовано багатьох засуджених, які мали будівельну професію. Ось такі робітники (та ще полонені німці) були в розпорядженні Григор’єва на будівництві заводу в російському місті Енгельс. На цій будові полоненим німцям платили майже втричі більше, ніж власним працівникам. Це викликало величезне незадоволення, а «винним» виявився найближчий керівник – Григор’єв. За період півторарічної праці на цій будові Василю Романовичу довелося пережити страшне – було вчинено 11 замахів на його життя. Допомогло вижити і володіння прийомами самбо, і… Божа допомога (в критичних ситуаціях Василь Романович завжди звертався за допомогою до Бога). Тільки Бог допоміг вижити Григор’єву, коли бригаді амністованих на тій же будові вдалося вкинути його в глибокий котлован і накрити дерев’яними щитами. Від кинутого в нього сталевого лома зумів ухилитися. Цей же лом і допоміг йому вилізти, адже стояла зима зі сорокаградусними морозами. Півтори доби в’язень котловану вирубував ломом в мерзлій землі сходинки, щоб піднятися вгору. Це було не останнє випробування. Власне, за великим рахунком, наше життя – це випробування обставинами. Якби ж це були тільки природні обставини! А якщо – людські-нелюдські обставини? За таких нелюдських обставин загинув і дід Григор’єва – Юхим. Мешкав дід у Дніпропетровську, неподалік приміщення відділку НКВС (народного комісаріату внутрішніх справ), де в підвалі цього закладу в довоєнні роки розстрілювали репресованих. Вночі возом, якого тягла власна конячка, дід Юхим вивозив трупи розстріляних. Трапилося так, що один із розстріляних виявився живим і дід дозволив йому втекти. Не пощастило обом – пораненого спіймали і розстріляли разом із дідом.
Новий етап у житті Василя Романовича розпочався після переїзду до Дніпропетровська, де працював у будівельному тресті, потім – з 1956 року – аж до пенсії пропрацював у проектній організації – «поштовій скриньці», закритій проектній організації, де проектувалися споруди космічної галузі. Службові сходинки привели селянського сина до звання головного конструктора проектів. Йому доводилося підписувати тисячі креслярських аркушів, перевіряючи розрахунками на міцність кожної конструкції, кожного вузла споруди. Досвіду у такому проектуванні не було взагалі у державі, тож доводилося бути першопрохідцями. Найголовніша небезпека – загроза вибуху, тож доводилося проектувати, наприклад, випробувальний корпус, з товстелезними залізобетонними стінами, щоб у разі вибуху ніхто не постраждав. За час своєї праці головним конструктором у розрахунках Григор’єва не вкралося жодної помилки, споруди до цього часу надійно послуговують промисловому господарству. Щоб уявити хоча б частково масштаби виконаної праці, досить навести приблизний підрахунок – Григор’єв за час праці головним конструктором поставив біля 4 (так!) кілометрів одних тільки підписів.
Василь Романович дуже гордився своїм козацьким походженням (підкреслював, що предки по матері були козаки Сидоренки). Тож не даремно велика доля творчої спадщини народного художника (він сам себе так називав народним, тобто вихідцем із простого народу) є тема козацької доби. Український патріотизм, безмежна закоханість у красу рідно краю – це найкоротша характеристика, квінтесенція творчої спадщини художника. В анонсований альбом ввійшли 80 картин (не ввійшли до альбому дві роботи – автопортрет і портрет внучки).
Мені, як співавтору видання альбому «Україна мила», пощастило переговорити з Василем Романовичем про сюжет кожної картини, про його намір подарувати людям, з допомогою Божого благословення, своє світосприйняття. В коротких віршованих текстах до кожної картини я намагався доповнити словами те, що вкладав художник у свої картини.
Тяжка життєва доля дісталася Василю Романовичу Григор’єву, особливо – останні роки. Прикутий хворобою до ліжка, напівсліпий (лікувати катаракту спочатку не було коштів, а потім – загальний стан здоров’я) художник просив у Бога щасливої долі не тільки своїм дітям (два сини і дочка) та рідним, але й своєму дітищу – картинам (бажаючи залишити всі картини в Україні, Григор’єв не спокусився на пропозицію іноземних покупців під час виставки картин у Києві). Випробовування обставинами продовжувалося і в кінці життя – три місяці тому залишила цей світ надійна помічниця, дружина. Доглядали діти, внук, але життєві сили поступово затухали, наче останні спалахи свічки, яка погасла 28 липня 2012 року.
Кінець минулого і початок нового століття-тисячоліття художник Григор’єв В.Р. був у постійних пошуках видавця, адже йому мріялося, щоб якомога більше людей побачили та оцінили його творчий доробок. Автор цих рядків теж допомагав у цих пошуках, аж доки не відгукнулися (мабуть, послані самим Богом) священнослужителі Свято-Покровського Храму в селі Рубанівському на Січеславщині. Священик В.Пишний, працівники видавництва «Навіки» В.Дерев’янко, П.Тєпін, Т.Сокиркіна за благодійної підтримки І.Чечеля все-таки здійснили мрію Василя Романовича – не тільки видали альбом у паперовому варіанті, але й розмістили електронну версію альбому https://picasaweb.google.com/116104330255115673449/LApByC
Вказана версія надає змогу ознайомитися з творчістю художника Григор’єва Василя Романовича будь-кому. Кожен відвідувач цієї електронної версії має змогу і прокоментувати твори митця, і висловити свої враження від творчості художника, патріота України. Його творчість заслуговує на більшу увагу суспільства, але видавця, який би спромігся донести більшому колу поціновувачів художнього мистецтва, зараз знайти практично неможливо, на жаль.
Микола Цибенко
* * *
Любі друзі!
Відсилаю вам робочий проект невеличкої статті під назвою «Рубанівські Кургани». Даруйте за огріхи, — це мій перший публіцистичний досвід на рідній мові. Раніше я українською майже не писав, бо так склалося у моєму житті, що, на жаль, ніколи її не вивчав. (Дякувати Антонію, він був у мене за редактора).
Замислено вивчити усі старовинності, що оточують Рубанівське, підготувати відповідні матеріали, систематизувати їх та створити цикл статей, або якийсь довідничок на дану тему. Хтозна, може за цими матеріалами до Рубанівського історико-культурного центру при Покровському храмі, коли-небудь завітають археологи, а може і ще якісь добрі, мудрі люди.
З повагою та вдячністю, — Б.Кутовий.
29.08.2012 р.
РУБАНІВСЬКІ КУРГАНИ
«Над Дніпром десь та могила сумна, одинока,
Забудьками заростає, наче заволока…»
І.І. Манжура
« Зажурилась Україна –
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина,
Ніхто її не рятує…»
Т.Г. Шевченко
«…Господи, що ж з нами сталось? Хто ми? Без святої пам’яті про дідів-прадідів; без Богом даної, рідної мови — зрадники, полонені, кріпаки, чужинці, боягузи, нехристі. Заштьокані, зацьковані, залякані?!.. Господи! Оживи наші душі! Поверни нам пам’ять! Очисти наші правічні джерела! Настави нас на шлях до Тебе! Спаси і помилуй нас!»
Священик Василь Пишний
Я дуже люблю роздивлятися старовинні карти. Чому? Сам не знаю відповіді. Оживають давно забуті імена, що люди давали своїм містам, селам, лісам, озерам… Плавні лінії доріг перехрещуються та сплітаються, немов у якомусь дивовижному танці. І цей танець поступово зачаровує. Світ здається наповненим волею та пригодами. І так легко дихати у цьому світі, дихати на повні груди. На відміну, увесь простір сучасної карти заповнений якимось вкрай необхідними, але зовсім незрозумілими знаками, значками та позначками. Ніби наше життя, яке сучасний світ так наполегливо заповнює усякою непотрібною дрібнотою.
Кургани, або могили, як називали їх люди споконвіку на Україні, позначалися на картах XVII-XVIII ст. зірочками. Досить одного погляду на таку карту і виникає враження, ніби зорі, впавши, рясно вкрили нашу рідну землю, утворюючи нові сузір’я та галактики. Такий собі зв’язок землі із небом…
Ні одна країна світу на своїй території не має такого скупчення курганів, створення яких датується початком ІХ тисячоліття до нашої ери. Це явище унікальне, виключне. Масові некрополі, досліджені вченими на території нашого краю поблизу сіл Вовниги, Волоське, Василівка Дніпропетровської області – найстаріші у Європі. Подібні знахідки у Греції, Франції, Португалії датуються вченими вже VIII – VII тисячо-літтями до нашої ери, іще пізніше такі кургани з’являються у південно-східній Україні, Прибалтиці, Центральній Європі.
Навіть не вдаючись у деталі та тонкощі фундаментальних праць зі світової історії, придивившись до цих зірочок-могил на карті України, розумієш – у сивій давнині, у час, коли ще не було стін загадкової Ніневії та пишного Вавилону, коли славнозвісна Троя була ще нікому не відомим рибальським поселенням, у наших степах вже існували могутні племенні союзи, саме тут започатковувалася Історія.
«Ніде не можна зустріти такого числа могил найрізноманітнішої величини і конструкції, як на просторі, що оточує Дніпрові пороги верст на 200 чи 300 у квадраті», — писав один з найвідоміших знавців скіфської та слов’янської археології академік І.Є. Забєлін.
Зв’язок із небом. Ті, хто полишили нам складні за устроєм, символізуючи живий Всесвіт, споруди, що так нагадують собою купол вічного небозводу, може зовсім і не про себе збиралися нагадувати нам, нащадкам? Може на згадку про Всесвіт і його святі закони полишили вони їх нам у безкрайніх степах України? Може, про самих себе, що живемо бездумними чужаками на рідній землі, повинні нам нагадати кургани? Хтозна… Степовий вітер, що впродовж віків прилітає спочити на їх сивих схилах та зіграти сумну мелодію на своїй очеретяній сопілці, — всі відповіді у нього.
Кургани села Рубанівського, Васильківського району, що на Дніпропетровщині досі зберігають свої тайни. Двадцять вісім (28! та декілька Майданів) загадкових споруд у безкрайнім просторі українського степу. Двадцять вісім таємниць, які залишили нам народи, що панували у цих краях задовго до будівництва перших єгипетських пірамід… Дев’ять курганів знаходяться у безпосередній близькості до села. Дев’ятнадцять курганів віддалено на відстань від п’яти до десяти кілометрів.
Мовчать могили. Шепочуться про щось із сивими вітрами, підставляють по-шрамлені сталевими лезами плугів лиця під святу воду дощів… Мовчать про царів та героїв, що лежать у них, стискаючи рукояті мечів у своїх руках. Мовчать про народи, імен яких вже ніхто не пригадає. Мовчать про скарби, колись покладені у темряву землі. Мовчать могили і про людей, що безжалісно стирають їх з лиця землі, — більшість курганів поблизу с. Рубанівського майже винищено внаслідок розорання при здійсненні сільськогосподарських робіт.
Шість із дев’яти курганів, потонули у морі соняшника, який рясно колоситься над ними, немов хвилі віків. (Збіг невеселих обставин – курганний комплекс, скритий під соняшником в прадавнину називався «Могила Рясна»). Три кургани, пошматані та розірвані тракторами, конають на розораних після збору озимої пшениці полях.
Курган №1. Координати: N 48°09.197′ E 035°12.759′
Висота 0,7 метра, довжина 6 метрів, ширина 5 метрів. Верхній шар кургану суттєво порушений внаслідок обробки важкою сільськогосподарською технікою. На поверхні кургану розкидані численні уламки старовинної кераміки, уламки кісток.
|
|
|
Курган №2. Координати: N 48°08.357′ E 035°52.601′
Висота 0,5 метра, довжина 5 метрів, ширина 4 метри. Верхній шар кургану також суттєво порушений внаслідок сільськогосподарської обробки тракторами. На по-верхні кургану – уламки кісток та кераміки.
|
|
|
Курган №3. Координати: N 48°08.784′ E 035°49. 490′
Висота 0,3 метра, довжина 4 метри, ширина 3,5 метри. Курган майже вщерть розораний сільськогосподарською технікою. Поверхня, що збереглася дуже сильно пошкоджена внаслідок ерозії почви. Скрізь на кургані – численні уламки кераміки та кісток.
Кап. Кап. Кап. Кап… За одним роком іде другий, а за другим — інший. Що Всесвіту ці роки? Так, кілька крапель, що впали до ріки часу. Не поспішаючи несе свої темні води ця ріка. Плавно втікає вона в Океан, ім’я якому Вічність. Не спинити плин цієї ріки. Не увійти у її води двічі. Не переплисти. Що зробиш – не переробиш… Минуться десятиріччя, впаде ще декілька важких крапель у темну воду часу і не буде вже цих могил на нашій землі. Бо поранений курган не живе довго. Поступово зливається з батьком-степом, що породив його… І зникають його скарби. Ні, не золото та дорогоцінні каміння. Ні. Кургани, що щезають, забирають з собою незрівнянно цінніше. Вони забирають з собою те, що робить нас народом, українцями. Святу пам’ять про історію нашої землі. Нашої рідної землі, ім’я якої викарбовано в наших серцях. Навіть, якщо ми і забули мову, на якій зроблено цей надпис.
Мовчать могили. Шепочуться про щось із сивими вітрами, підставляють по-шрамлені сталевими лезами плугів лиця під святу воду дощів… Мовчать про царів та героїв, що лежать у них, стискаючи рукояті мечів у своїх руках. Мовчать про народи, імен яких вже ніхто не пригадає. Мовчать про скарби, колись покладені у темряву землі. Мовчать могили… Мовчать люди… Але приходить така мить, що і камені починають волати.
Схаменіться!..
* * *
| Небо синє, Дух полину… — Помолись за Україну! Бог дарує Стеле ніч Дзвін збудив Мати хоче Колосок Вже й млинар |
Свято близько — Клич родину… — Помолись за Україну! Час веде Листя впало Діти збіглись Чути пісню Бог дарує Ось і свято- |
Пропонуємо прочитати «Вічник», «Многая літа, благая літа» та роман «Криничар».
Автор книг — Мирослав Дочинець.
Замовити книги можна за адресою: mido.mukachevo@rambler.ru
Можете залишити свій коментар