Щиро вітаємо Вас! Мира, Добра і Радості дай Вам Бог! Ласкаво просимо до нас у гості ! Welcome to visit us!   Cвятці 10 червня — Неділя всіх святих. Заговини на Петрів піст. 17 червня — Новомучеників та сповідників, які в Україні та в інших землях у ХХ столітті за Христа постраждали 18 червня — Блж. Ігоря, вел. кн. Чернігівського і Київського (1150) 28 червня — Свт. Михаїла, першого митр. Київського і всієї Русі (922) 1 липня — Прп. Леонтія, канонарха Печерського (ХІV) 6 липня — Вишгородської ікони Божої Матері 7 липня — Різдво Хрестителя Іоанна 12 липня — Апостолів Петра і Павла. Касперівської ікони Божої Матері Богослужіння починаються о 8:00. Хрещення та вінчання почнуться з 15 липня о 10:30     Шановні Брати і Сестри! З великим сумом повідомляємо, що в День Святого Духа, 4 червня 2012 року в 11-20 на 89-му році життя відійшов у Всесвіт відомий письменник Микола Гаврилович Невидайло, багатолітній політичний в’язень, честь і слава всієї Січеславщини. Після всього, що він пережив на землі, молимось, хай прийме Бог душу сучасного праведника України в Рай Вічного Життя! Час від часу ми друкували його твори, в тому числі й особливий твір — «Homo homini lupus est». Все це можна знайти і прочитати на нашому сайті. 13 липня — 40-й день преставлення Миколи Гавриловича Невидайла 14 липня, в суботу — Поминальний день в Рубанівському Храмі Покрови: панахида і поминальна трапеза о 10:00. Запрошуємо на поминки. На молитовну згадку про Миколу Гавриловича Невидайла до його сороковин видавництво «Навіки» видає книгу «Жага Волі» — для всіх, хто шанує пам’ять видатного письменника Січеславщини.	Перекласти сайт
	Підписатися на новини
	Останні видання
	Художник Володимир Єрмаков переглянути переглянути Отець Василь і Микола Невидайло

__________________________________________________________________________________________________________________________

Людина на землі вивчає ту пісню, яку буде співати на Небі
Мірою любові є любов без міри

* * *

   З розчиненими навстіж і усміхненими до всього світу очима, я, підстрибуючи босими ногами по зеленій толоці, збиваючи на ходу палицею жовті маківки молочаю, біг разом з усіма дітлахами зустрічати череду, що вже спроквола виповзала з-за ставка, після цілоденного випасу десь аж під Волохами. Чудовий надвечірній час! Ждеш його, ждеш цілий день, як найбільшого щастя, як найвищої радості! Там і Малка, корова наша, яку я так люблю, з важким, повним молока вим’ям, повертається додому…
   — Вася, Вася! — Чую, гукає мене мій одноліток Славко Олійник (“німчин” — дражнили його, бо народила його мати від німця під час окупації і із-за цього з ним ніхто не дружив, проганяли геть, навіть коли купалися гуртом в ставку, а ми з ним були друзями, бо я чогось дуже жалів його).
   Я зробив сальто на ходу і відгукнувся.
   — Що, Славко?
   — Та біда в тебе. Ти, може, ще й не знаєш про це.
   — Що сталося?
   — Та соромно й казати. Така ото біда.
   — Ну що, що?!
   — Та що? Галя твоя повернулась. Кудись далеко їздила. І знаєш, Васю, вона тепер не по-нашому балакає. Вона “штьокає”, як кацапка. Штьо? Штьо? Слухать навіть гидко!
   В мене аж серце зупинилось і в очах потемніло.
   — Та що це з нею? Не може такого бути! Вона ж хороша. Вона ж моя.
   — Отож і біда, що твоя. А так, хай би штьокала собі — на сміх всім людям.
   Боже, що ж робити?! — ніби проштрикнув мою душу цей виголос. Я й про корову забув. І вже за якусь мить був біля нашої хати.
   — Мамо, мамо! Для чого ви мене оженили на Галі? Вона вже спортилась. Вона почала штьокать! Я не буду з нею жити!
   — Синочку мій, Васю, заспокойся, нікуди вона не дінеться, поштьокає і перестане, — поралась біля кабиці мама, — а що поженили вас, як повели в перший клас, то тож ми хотіли як краще. От і домовились з її батьком, Іваном Петровичем, щоб ви сиділи в школі вдвох за першою партою. І вчительці про це сказали, бо, думали, як повиростаєте, то поберетеся і онуків нам на радість приведете…
   — А якщо вона не перестане штьокать, тоді що, як бути?
   — Та вже й не знаю, Васю, не думала ще про це. Не знаю, не знаю, рідненький. Може, будеш тоді весь свій вік вікувати наодинці. А може віддаси себе Богу. Хоч буде кому молитися за нас, поминать, коли нас не стане…
   — А я тоді і бабусю буду поминати кожен день.
   — І бабусю, і мене, і всіх… А ти сходи до Галі, побалакай. Що з нею? Де вона була? Сходи.
   — Та ну її, не піду, — охолонув я, — завтра вранці коров до череди поженемо, там і побачимось. Ну її! Я краще піду Малці трави нарву на вечерю…
   Все літо ми жили надворі, спали на сіні. Я лежав, дивився на засіяне яскравими зірочками небо і думав: “Ну й віддам себе Богові. Хай Він бере мене до Себе. Аби тільки не почати штьокать разом з Гальою. І без неї обійдусь. Ну й що? Подумаєш, яка цяця! Живуть же якось люди. І без неї проживу. Без неї, без неї… — засинаючи, шепотів я.
   А ще до світ сонця я вже нетерпляче крутився: “Та хочби мама скоріше корову подоїли, щоб встигнути до череди. Там і Галя буде…”
   Та де там! Не було Галі. Корову їхню сусідка привела.
   — А Галя де? — підбіг я до неї.
   — Та дома, ще спить. З дороги втомилася. Вчора ж тільки повернулися, в Саратов вони їздили. Це аж на Волзі, дуже далеко, їхать довго.
   — І що вони там робили? Чого їздили?
   — А хто його знає, піди сам спитай, Васю. Вона тобі сама й розкаже.
   — Добре, піду, cпасибі.
   І я пішов. Серце калаталось – жах! Їхній собака Рекс мене знав. Зрадів, заскавучав на прив’язі. Я жалів його, бо у нас собак не прив’язували: “Не треба, — казав дідусь, — хай бігають на волі. Нам злих собак не треба, в нас нема чого красти. А так — хоч раз гавкне вночі, того й досить… ”
   Заходжу в двір. Тихо. Мабуть, нікого вдома немає. Я витяг з колодязя відро води і налив Рексу в миску біля собачої будки. Підійшов до вікна, постукав. І за хвилю на порозі стояла Галя. Я аж очі примружив: “Яка ж Галя красива!”
   — А, Вася, ты штё (штьо?) так рано разбудил меня. Я устала. Штё (штьо?) тебе?
   У мене аж коліна підігнулись.
   — Штьокає!
   — Ну, зайди в хату, если хочешь, — ширше відчиняє Галя двері.
   Я переступив через поріг і сів на долівку в сінях, бо заходити далі, в інші кімнати, в хаті голови колгоспу не дозволялось.
   — Да заходи, Вася, заходи, пока дома никого нет.
   І я зайшов. А там, в кімнаті, Боже ти мій! — не було долівки, а був дерев’яний настил, по якому якось незвично, неприємно загупали мої босі ноги. І раптом, мені аж моторошно стало — з святого кутка, де в нашій хаті були ікони, на мене дивився Сталін. Він стояв серед українських хлібних полів, в одній руці держав шинель, а другою показував кудись далеко, незрозуміло куди. І пильно дививсь на мене.
   — Да ты на приёмник, Вася, лучше посмотри, наверно не видел ещё никогда. Я сейчас включу тебе его.
   Галя клацнула по якійсь кнопці і враз посередині приймача замиготіло зелене око, а потім почулися з нього якісь жахливі звуки: ж-ж-ж-ж…
   — Що це?
   — Та это Америку глушат, — пояснила всезнаюча Галя. — Я вот наших найду.
   — Не треба! Виключ!
   — Да штё (штьо) с тобой, Вася?
   — Не хочу. Пішли звідси. Краще розкажи, чого почала штьокать? Ти ж мене зганьбила на все село!
   — Так там все так разгаваривають, куды мы ездили.
   — То там. А тут чого?
   — Ой, не приставай, Вася! Подумаешь, важность какая. Ты вот послушай, мы же через Москву ехали. Так там сам товарищ Сталин мне с Кремля рукой помахал и сказал: “Передавай привет Васе”. Вот, понял? Сам Сталин. Ну штё (штьо) тебе ещё надо?
   — Тепер мені нічого вже не треба. Я віддаю себе Богу, — рішуче відповів я Галі. Штьокать з тобою не буду, бо, — розказував мені дідусь Марко, — ми з козацького роду, ми не москалі, і нам гріх штьокать. Зрозуміла?
   І раптом, вже зовсім спокійно питаю:
   — Галю, а ти ким будеш, коли виростеш?
   — Артисткою, как Шульженко.
   — Артисткою? Ну й будь! А я пішов. Картоплю поможу бабусі копать.
   — А нам папа вчера корзину винограда привёз. Хочешь?
   — Ні. Піду до бабусі. Їж сама. Без мене. Бувай, штьокалка!
   …Більше півстоліття промайнуло з тих пір. Бозна, де тепер Галя… Травою поросли стежки, по яких ми ходили в школу. І давно вже немає батьківських хат, в яких нам, дітям, так щиро жилось. І сліду від них не зосталось, під чиїсь огороди все розорали. І скрізь – пустка, тиша. Як і не було нічого. Не бігав я по толоці, не калатало моє серце, не піднімав над хатами куряву голова колгоспу Іван Петрович, коли проїжджав на своїй, одній на все село машині «Волзі». А в школі, де ми з Галею сиділи на першій парті, свинарник…
   Хто ж ми тепер такі? Що за люди? Без святої пам’яті про дідів-прадідів. Без Богом даної рідної мови. Без ласкавої української хати. Без бабусиного борщу… Перевертні? Зрадники? Полонені? Невільники? Кріпаки? Холуї? Чужинці? Манкурти? Яничари? Нехристі? Хто ми?!..

* * *

Всюди наші українські лиця,
але де не йди чи де не стань,
по-російськи чтокає столиця,
наче це не Київ, а Рязань.

Чтокають нащадки гречкосіїв
і нащадки козаків довкруж.
Витравила все святе Росія
з українських легковірних душ,
аби нас тримати за тубільців,
дворових індиків — не орлів.
Меншає свідомих українців,
більшає задурених хохлів…

Я іду, прибитий, по майдану
між чужими нашими людьми,
і кричати хочеться — Богдане,
злізь з коня, манкуртів врозуми!

Дитячий табір «Козацька фортеця» запрошує!

Пропонуємо прочитати «Вічник», «Многая літа, благая літа» та роман «Криничар».
Автор книг — Мирослав Дочинець.
Замовити книги можна за адресою: mido.mukachevo@rambler.ru