25 липня — 325 років тому (1687) на скликанні Коломацької ради (неподалік від Полтави) Гетьманом України було обрано генерального писаря Івана Мазепу.
Його гетьманство було найдовшим за всю історію нашої держави — цілих 22 роки Іван Мазепа протримав у своїх руках гетьманську булаву. Іван Мазепа належав до добре освічених людей, мав значний дипломатичний та військовій досвід, а також пройшов добру школу управління державою під керівництвом Самойловича та Дорошенка. Все це стало запорукою вдалої діяльності Івана Мазепи на посаді Гетьмана України. Мазепою було зроблено величезний внесок у відродження України, в її культурний, економічний та політичний розвиток. Саме гетьманом Іваном Мазепою було об`єднано Лівобережжя та Правобережжя України. Саме завдяки йому на території його Гетьманщини була побудована ціла низка православних церков, а Києво-Могилянським колегіумом було отримано статус академії.
Все своє життя Іван Мазепа присвятив боротьбі за свободу і незалежність України від будь-кого, а особливо — від загарбницької політики Російської імперії. Битва під Полтавою — це війна російських загарбницьких орд проти вільної козацької України, це захоплення і поневолення України Росією.

Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи

1. Києво-Печерська Лавра:

А) Троїцька надбрамна церква
(1106-1108; перебудови XVII-XX ст.)
відновлена коштом І.Мазепи

 
Б) Успенський собор
(1073-1089; перебудова XVII-XVIII  ст.)
відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.

   
В) Церква Всіх святих над Економічною брамою
(1696-1698)
побудована коштом І.Мазепи

    
Г) Кам’яний мур
(1696-1701)
будувався коштом І.Мазепи:

південно-західна башта (башта
Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона
Івана Самойловича; побудована 1696 р.);
південна (Часова
чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник);
північна (Малярна,
бо там містилася малярна майстерня);
східна (Онуфрієвська
– від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати І.Мазепи)
(1698-1701)

Д) Церква Різдва Богородиці
(1696)

2. Микільська лікарняна церква
(кін.1690-х)

3. Трапезна Покрови Богородиці
(кін.1690-х)

4. Вознесенська церква
(1701-1705)

5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря
(1695)

6. Микильський собор
(1690-1696)

7. Богоявленський собор
(1693)

 
8. Софіївський собор у Києві
(1697-1700)

9. Дзвінниця та мури Софієвського монастиря у Києві
(1699-1707)

10. Дзвінниця Пустинно-Миколаївського монастиря
(др. пол. 1690-х)

11. Церква Живоначальної Трійці у Батурині
(1692)

12. Церква Св. Миколи у Батурині

13. Воскресенська церква у Батурині

14. Церква Покрови Богородиці у Батурині

15.Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря

16. Успенська церква Глухівського монастиря
(1692)

17. Трапезна та дзвінниця Глухівського монастиря

18. Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря

19. Мала трапезна церква Густинського монастиря

  
20. Покровська церква в с.Дігтярівці Новгородсіверського району Чергігівської
області 
(1708-1709 або1710)

21. Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького
монастиря
(1696)

22. Церква Петра і Павла в с. Іванівському
(поч.1700-х)

23. Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі
(1693)

24. Дерев’яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам’янського Успенського
монастиря

25. Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького
монастиря 
(поч. 1700-х)

26. Храм Преображения Господня Лубенського Мгарського монастиря

27. Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря

28. Дерев’яний храм в ім’я Воскресіння Христового в Любечі

29. Мурована Воскресенська церква в Любечі

30. Собор Св.Миколая Макошинського Миколаївського монастиря

31. Церква в с.Мохнатин
(1692)
іконостас з гербом І.Мазепи,

32. Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку
(1688)

 
33. Вознесенський собор у Переяславі
(1700)

34. Дерев’яна церква в с.Прачі

35. Дерев’яна церква Св. Іоанна Хрестителя

36. Петропавлівська церква в Рудні
(закладна дошка від 10 травня 1698 р.)

 
37. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові
(1679-1695)

38. Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові

39. П’ятницька церква в Чернігові

40. Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові

41. Церква Іоанна Предтечі в Чернігові

42. Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові

43. Микільська церква у Білій Церкві
(1706)

44. Братський Богоявленський монастир

  
45. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві

46. Корпус Києво-Могилянської
академії
(1703)

   
47. Чернігівський колегіум
(1701-1702)

 
48. Хрестовоздвижениський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря
(1689-1709)

Мазепа в літературі та мистецтві

Гетьман Іван Мазепа — найвідоміший в Європі та Америці гетьман України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур. Серед найвідоміших творів:

- гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяховського, Л. Тарасевича, М. Бернінгротга;

- портрети невідомих художників XVII - початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України;

- полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Деверія, Ю. Коссака, Є. Харпентера, М. Геримського; Теодора Жеріко («Мазепа», 1823), Ежен Делакруа («Мазепа», 1824), Г. Верне (два полотна: «Мазепа оточений кіньми», 1825 та «Вовки у погоні за Мазепою», 1826), Луї Буланже (картини: «Покарання Мазепи», 1827; «Смерть Мазепи», дата невідома);

- поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі;

- музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж. В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковського, М. Гранваля, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова;

- образ Мазепи та його справ високо поцінований українським народом та зберігається в народному фольклорі, зокрема думах, приказках (“напр., «Від Богдана до Івана — не було Гетьмана») тощо, навіть у елементах одягу (мазепинка);

- Лорд Байрон — «Мазепа», поема (1818)

- Олександр Пушкін — «Полтава», поема (1828–1829)

- Віктор Гюго — «Мазепа», поема (1829)

- Юліуш Словацький — «Мазепа», поема (1840)

- Ференц Ліст — «Мазепа», симфонічна поема (1851) — www.naviky.dp.ua

- Петро Чайковський — «Мазепа», опера(1881–1883)

- Михаел Балфе. «Сторінкова» кантата. (1861)

- Тарас Шевченко — різні вірші

- Богдан Лепкий — «Мазепа».

- Кондратій Рилєєв

- Володимир Сосюра — «Мазепа», поема (1928—1959-1960)

- Антоній Стаховський — «Молитва за гетьмана Мазепу та інші вірші».

Йому  присвячено  фільми:

«Мазепа» (1909) В.Гончарова (в гол. ролі А.Громов), «Мазепа» (1913) Д.Сахненка, «Мазепа» (1914) В.Гардіна з І.Мазжухіним, «Мазепа» (1914) Є.Пухальського, П.Чардиніна. Гетьмана грає Ф.Стригун у стрічці «Обітниця» (1992). Про нього і сценарій Г.Штоня «Ой горе тій чайці…», документальна стрічка Л.Анічкіна «Анатема» та кінотвір Ю.Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002. В головній  ролі  П.Іллєнко,  Б.Ступка).

У  Полтаві  із  2003  р.  проходить  всеукраїнський  фестиваль  «Мазепа-фест».  На  ньому  митці  представляють  свої  літературні,  музичні  твори,  відбуваються  зустрічі    із    діячами    культури.

Дума Івана Мазепи

Пам’ятний камінь на місці, де Іван Мазепа був обраний гетьманом України

* * *

На теренах України перші академії існували в грецьких полісах, серед скіфів — задовго до Хрещення Русі князем Аскольдом (чи Володимиром). Освіта була при монастирях, наприклад старець Овдій керував перекладами Біблії на мову скіфів та сарматів (свідчив Ібн Фадлан, Ібн аль-Недім, монах чорноризець Храбр, Дітмар, Святий Іван Золотоустий, Кирило і Мефодій Солуньські). Відомий перший вчений з України Діонісій Малий. Вчені доби Київської Русі Климент Смолятич, Лука Жидята, Яков мніх, Кирило Туровський, Данило Заточник та інші. Великий вплив на формування освіти України мали Греція, Болгарія, Сербія, Італія, Богемія, Польща, Німеччина та ін.. Що давало історії доби Середньовіччя таких вчених як Мелетій Смотрицький, митрополит Кипріан, Франциск Скорина, Федорович Іван, Фіоль Швайпольт, Соболь Спиридон та інших. З XV-XVI ст. українське православне духовенство здобувало вищу освіту навіть у “монастирській державі” Афон (Атос). Відомі випускники єзуїтської католицької Академії м. Замостя: Косів Сильвестр, Касіян Сакович, Ісая Козловський-Трофимович та ніші. Вчені Козацької доби історії були Величко Самійло Васильович, Граб’янка Григорій Іванович, Боболинський Леонтій та інші.

Корпус Києво-Могилянської академії (1703). Збудував Іван Мазепа

В XVI-XVII ст. в Україні при православних Братствах були освітні школи: м. Луцьк (з 1586 р.), Острозька на Волині (з 1576 р.), Скиті, Крехові, Замостя, Дрогобич, Рогатин та інше. Уславлена від 1576 р. стала Острозька академія (Слов’яно-греко-латинська академія в м. Острог). Відомий професор Острозької Академії Княгиницький Йов. Відомі випускники освітньої Львівської братської школи Беринда Памво, Борецький Йов, Петро Могила та інші. Була академія у Львові при Ставропігії, в Вільні. У 1700 р. утворена Чернігівська Колегія, Харківський Колегіум і в м. Переяславль. На підросійських теренах України греко-католицьке шкільництво — ліквідоване урядом на момент 1772 р. (з 1830-х рр. почалися репресії проти греко-католиків довершені мучеництвом Пратулинців). На теренах України в Австро-Угорській імперії (порівняно зі станом в Російській імперії) при Університеті у м. Львів в 1787 р. засновано “Studium Ruthenum” з викладанням українською мовою (кафедра догматики, пасторальної теології, катехитики). Формується там професура і деканат з освічених українців у XIX-XX ст.. Вчені запрошувалися також з Царгороду. У 1632 р. утворена Києво-Могилянська Колегія (Академія) в Києві зі шкіл “Богоявленського Братства” і Києво-печерської школи. У Києво-Могилянській Колегії 1/3 кліриків, інші — світські. В якій, крім русинів (українців та білорусів), вчилися балканські слов’яни, румуни, греки, араби, росіяни та ніші. Її філії відкриті в Гощі (Волинь), в м. Вінниця. Протягом 1817-1819 р. вводилася російська мова викладання. На теренах України, де не було Росії українці здобували вищу освіту в м. Будапешт і Ягер (Угорщина), м. Краків і м. Варшава (Польща), м. Рим (Італія), м. Тирнав (Словаччина), м. Прага (Богемія), м. Оломоуц (Моравія), м. Відень (Австрія), м. Бравенсберг (Пруссія), м. Вільно(Литва), м. Белград (Сербія), Німеччина тощо. Семінарія заснована в 1827 р. в м. Чернівці згодом перетворена на Теологічний Інститут, який у 1875 р. став православним богословським факультетом. При ньому утворилося в 1907 р. академічне товариство “Православна Академія”. Попри утиски влади на підрумунських теренах України з 1923 р. вищу освіту українці здобувають в м. Будапешт (Угорщина), м. Белград (Сербія). Граф і митрополит УГКЦ А. Шептицький заклав у 1928 р. Теологічну Академію. Навчання в ньому тривало 5 років. У 1924 р. при Варшавському університеті засновано “Студіум Православної теології”, професорами якого були І. Огієнко, О. Лотоцький, Д. Дорошенко, В. Біднов та інші. З теренів України в Російській імперії українці вчилися до 1917 р. в Академіях м. Санкт-Петербург, м. Москва, м. Казань і т.д..
Росія обирала собі освічених архієпископів з України, посади професорів Московського університету були наповнені вченими з Києва (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Славинецький Єпіфаній та інші). Навіть перший підручник з граматики російської мови для росіян написаний був вченим українцем Лаврентієм Зизанієм (друкований у 1594 р. в м. Вільно — 1649 р. у м. Москва), і Мелетієм Смотрицьким (друкований у 1619 р. в м. Вільно).
Духовна освіта сприяла розвиткові науки, культури, поезії, драматичного театру (інтермедії з інтерлюдіями) і т.п.. Причетні до цього такі особи як Сковорода Григорій Савич, Величковський Іван, Почаський Софроній, Дмитро Туптало та інші.
Духовна освіта сприяла формуванню шляхетних державних діячів таких як Петро Конашевич Сагайдачний, Іван Мазепа, Орлик Пилип Степанович, Павло Полуботок, Іван Виговський, Іван Самойлович, Хмельницький Юрій Богданович, Маркевич Яків Андрійович, Ханенко Михайло Степанович, Полетика Григорій Андрійович, Лобисевич Опанас Кирилович, Бантиш-Каменський Микола Миколайович, Безбородько Олександр Андрійович, Трощинський Дмитро Прокопович та інші.

Іван Мазепа, картина В. Завгороднього

* * *

Богдан Лепкий

Заграли козацькi сурми, гаркнули швеськi барабани, вiйськова музика заграла вiтального марша, i гетьман, недожидаючись нi чури, нi Кендзєровського, щоб притримали стрем’я, жваво, як козак, зiскочив з коня.
Король Карл чекав на ганку. Був без шапки. Вiтер розвiвав жмутки неслухняного волосся, що нiби пера стирчали на високому лобi. Гетьман i собi скинув соболеву шапку.
Зустрiнулися на сходах i привiталися в латинськiй мовi.
Король Карл, як звичайно при зустрiчi з людьми, навiть зi знайомими, був нiби збентежений. Кланявся i запрошував у двiр. В сiнях чури й лакеї допомогли старшинам скидати шуби й плащi, гетьмановi хотiв по старому германському звичаю допомогти король.
Назверх обидва вони не вiдрiзнялися вiд своїх людей.
Були, може, навiть бiднiше вбранi вiд них.
Король — у своїм полинялiм кафтанi, застебнутiм на всi гудзики, у високих, поза колiна, чоботах i лосевих штанах, гетьман- у кунтушi темно-синьої фарби з жовтими оздобами. Фарби були тi самi, тi самi державнi кольори.
I шведи й козаки зауважили це. Увiйшли в бiльшу кiмнату, в котрiй дожидали вже канцлер граф Пiпер, квартирмайстер Гiллєнкрок, верховний суддя, два генерал-ад’ютанти i ще кiлька вищих офiцерiв його милостi.
Анi похiдного престолу, нi навiть окремого якогось розкiшнiшого крiсла для короля не було, всi ознаки його державної i вiйськової влади скривалися в нiм самiм.
Гетьман хвилину ждав, поки король не сяде, щоб виголосити до нього вiтальну орацiю. Король зауважив це, присунув крiсло i попросив гетьмана сiдати. Сам стояв.
Канцлер Пiпер скривився, нiби цитрину вкусив, i шепнув по-шведськи до Гiллєнкрока: “Його милiсть уводить оригiнальнi звичаї”.
Гiллєнкрок не перечив: “А може, прямо не подумав, що робить”.
“Пора ж i думати”, — вiдповiв канцлер, приглядаючись до гетьмана оком старого дипломата.
Начитавшися та наслухавшися чимало неприхильних для козакiв реляцiй та оповiдань, уявляв собi козацького гетьмна людиною напiвдикою, грiзною, мало освiченою. Аж нараз побачив чоловiка, котрого кожний крок i кожний рух свiдчили якраз про щось iнше, а саме — про дуже високу культуру i про незвичайно виробленi товариськi форми.

“Тiльки у фрак i в перуку його вбери i хоч попiд руки з le Roisoleil на паркети пускай”, — шептав до себе граф Пiпер. Та ще бiльше здивувався вiн, коли гетьман, погодившись остаточно на те, щоб король стоячи слухав його, став говорити промову та такою-то гарною, а разом iз тим живою i несилуваною латинською мовою, що кращою i найстаршi вiком i службою упсальськi магiстри не балакали. Пiпер зразу з цiкавiстю, а там прямо з захопленням слухав красноречиву промову українського гетьмана. Той радiсно вiтав його милiсть короля хороброго шведського народу на багатiй, ворогами поневоленiй українськiй землi, котрої Бог зробив його регiментарем у такi важкi часи. Просив, щоб його милiсть король, продовжуючи традицiї свого славного дiда, допомiг Українi здобути волю та просив покiрно, щоб його милiсть король не виливав свого справедливого гнiву на цей безталанний край i на його мешканцiв, що вони були йому дотепер ворогами i що лиш нинi стають його вiрними союзниками, але йшли вони за ворожими хоругвами не по власнiй вiльнiй волi, а присилуванi до того московським ярмом. З того насильства вiн, гетьман України, хоче її увiльнити на все i тому приходить до його королiвської милостi з предложенням вiрної дружби.
Пiпер дивився, яке враження зробить ця промова на короля Карла. Бачив, як усмiшка на королiвських устах кудись ховалася, а натомiсть з’являлися на високому чолi морщини глибокої задуми.
Старий гетьман робив враження на молодого короля. Пiпер знав, що Карл любить гарну латинську мову, але сам вправно нею не вмiє говорити, й тiшився в душi, що знайшовся хтось, хто вмiє щось, краще, нiж його милiсть король.
Король, вислухавши промову, хвилину мовчав безрадно.
“Дякую, дякую вашiй милостi, говорив збентежений. — Рад вволити ваше бажання. Сподiюсь, що будемо собi добрими товаришами”.
Натякав на давнi шведсько-українськi традицiї, але видно було, як важко було йому i взагалi шведам вдержатися в тiм офiцiйнiм тонi. I тому король дуже був рад, коли по тiм офiцiйнiм привiтаннi розпочалася товариська розмова на тему вiйни, москалiв, царя Петра i всякої щоденної злоби.
Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очi потеплiшали, на устах з’явилася приваблива усмiшка, вiн притягав усiх до себе, навiть канцлера Пiпера. Всi були, як не захопленi, так радi такому гостевi й союзниковi. Король також.Король смiявся. Не тою усмiшкою Мефiста i дитини, котра iнодi найвiрнiших генералiв доводила до розпуки, а смiявся щирим, несилуваним смiхом, аж присiдаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головнiй королiвськiй квартирi був нiби старий, добрий знайомий. Особливо тiшився король, коли гетьман творив новi латинськi слова, щоб виповiсти ними новi поняття i назвати предмети, котрих нi стариннi римляни, нi середньовiчна латина не знали.
Не одному цiкаво було, як гетьман стане балакати з Пiпером, котрий поза полiтикою iнших тем не любив. Усi вважали Пiпера найкращим дипломатом i хитруном, котрому пари нема. Та переконалися, що свiй на свого натрапив.
Гетьман Мазепа знав усi секрети європейської полiтики не гiрше вiд шведського канцлера, i розмова їх була навiть для короля справжнiм пиром.
Не зчулися, коли маршал церемонiї попросив до обiду.
У дворi не було такої зали, щоб могла вмiстити численне товариство. З конечностi треба його було розбити.
Посерединi королiвського стола сiв сам король, а праворуч його — гетьман, а тодi вже на перемiну — найвищi шведськi достойники i найвизначнiшi з гетьманових старшин. Було їх при тому столi сiм, з Орликом, як українським канцлером, на чолi. Для iнших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Пiпер та генерал Реншiльд до своїх квартир. Обiд був невибагливий i небагатий, та зате — королiвський. Нiхто не дивився, що подавали на стiл, а всякий мав собi за честь сидiти вкупi з Карлом XII i з гетьманом Мазепою.
“Моменту, якого бажав собi великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому дiждатися, ласка Божа дозволила дождатися менi.
Дружила Україна з усякими своїми сусiдами, але дружба тая невиходила їй на добре. Може, народи шведський i український дотримають собi цеї дружби вiрнiше, чого я собi щиро бажаю”, — говорив гетьман до короля.
А король впевняв, що i вiн не чого iншого хоче, лиш щоб раз в Європi запанував мир, щоб вона позбулася гнiту й тиранства, котре спричиняє так багато лиха та спиняє розвиток народiв. Анi України, нi Росiї, нi Польщi вiн до шведської держави приєднювати не хоче, але бажає собi, щоб скрiзь сидiли на престолах володарi, якi мудро, справедливо й людяно володiли б своїми народами та не кривдили i не катували людей.
“П’ю за визволення великої i багатої вiд природи української землi!”- кликав король.
“П’ю за воєннi успiхи вашої королiвської милостi i на славу хороброго шведського лицарства!” — вiдповiв гетьман.
“За визволення України! За славу Швецiї!” — лунало кругом.
Вечорiло, як гетьман сiдав на свого бiлого коня. Зривався вiтер.
Мерзло.
“Мабуть, скоро прийде цього року зима”,- казав до гетьмана Орлик.
“Щоб тiльки не московська”, — вiдповiв журливо гетьман.
Бiлий кiнь ставав, гетьман наслухував.
“Нiчого не чуєш, Пилипе?” — питався свого писаря.
“Нi, ваша милосте”.
“А менi здається, нiби в Батуринi ревуть гармати”.
“За визволення України”, — доповiв Орлик.
“Батурин…” — сказав журливо гетьман.
“Батурин…” — доповiв, зiтхаючи, Орлик.

Булава і серце

Жалься, Боже, України  
Що не вкупі має сини!   
Ідем Матку рятувати!    
Не дамо їй погибати!    
Іван Мазепа

Плакало загніване небо. Снігом плакало. А той сипав і сипав, укриваючи мерзлим струпом причаєну в тривозі землю. Завивала хуга, їй підспівували з чорториїв вовки. Коні борсалися в кучугурах, рипіли сани-залубні, і в покритому крижаним візерунком вікні брички смертно біліло лице, агатом горіли очі.

“І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей…” — шепотіли бліді  губи.

Нарешті кінний поїзд зупинився. Чийсь кулак загупав у дубову браму.

“Їхало до нас щастя на білих конях. Приїхало, а ворота зачинені. Та й повернуло…”

Морозно заскрипіли засови. Сани в’їхали  на  монастирський  двір.

—       Чи надовго до нас ваша милість? - запопадливо спитала ігуменя.

—       Назавжди! — прошепотіли безкровні губи.

І глухо брязнув замок.

Від цього звуку за сотню верст затріпотіло полум’я свічі у гетьманській робітні. Сивий господар у сірому вбранні захистив вогник долонею. Сумно осміхнувся наплилій гадці: “Вогонь сам себе з’їдає. Чи не так і з чоловіком?..”

Свіча тремтіла, наче писала по стіні таємничий лист. І він вдивлявся в ці бліки  своїми  гострими  красивими очима,  дедалі  стискаючи  вузькі  губи.

Вже й дня тобі мало, Іване. Вже й козацьким сонцем — місяцем прислуговуєшся. І снуєш-снуєш свою химерну політичну свічу; щоб і ясно від неї  всім,  і  крил  нікому  не  обпалила.

На темнім дубовім столі біліли-боліли два початі листи. Один — до війська і народу вкраїнського, другий — до Мотрі.

“Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими пас пожерти, коли не виберемо для себе шляху надійного, щоб їх оминути…”

“Моя сердешно кохана, наймиліша, найлюбезніша Мотронько! Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають…”

Сам Бог послав йому ангела у підтримку на стражденній путі. І одразу ж забрав, як забрав від людей свого сина — виборсуйтесь, грішні, як самі знаєте. Так і ти, Йване: Бога взивай, а руки прикладай. Життя на сьомий хрестик обернулося, зима на скронях, а ти все виглядаєш весну. Весну для своєї України, бо до серця вона вже прийшла.

“Моє сердечко! Уже ти мене ізсушила красним личком і своїми обітницями…”

З якого ж ти, Йване, тіста замішаний? На воловій шкурі не списати всіх твоїх колишніх любовних пригод. Сам Вольтер не лінується увіковічнити твої донжуанські витівки. Як почав дворовим пажем у польського короля жіноцтво баламутити, то й не зупинишся, грішнику нестямний. І матері твоїй у монастирі всього не відмолити. Які лишень байки про Мазепу не точаться. Либонь, сам чорт  у  старій  печі  топить.

А  все  через  цей  магнетизм  очей,  гостроту  розуму,  ораторський  хист.  Ніхто  не  встоїть:  ні  посли,  ні  царі,  ні  жінки.  У  словесному  фехтунку  ти  ліпший,  ніж  у  шабельному.  Двірцевий  вишкіл  дав  тобі  гарні  манери  й  обходження.  Києво-Могилянська  колегія  відкрила  філософів,  а  вони  розполудили  тобі  очі  на  світ  і  людину  в  ньому.  Гранували  мозок  і  витончували  духовність  подальші  студії  в  Польщі,  Німеччині,  Франції,  Нідерландах.  У  мудрих  книгах  ти  відкривав  для  себе  великі  епохи,  щоб  собою  нову  культурну  епоху  відкрити.  Опановував  музи,  і  ті  радо  взяли  тебе  у  свос  тісне  коло.  Невтомно  будував  храми,  монастирі,  бурси.

Та найскладнішою наукою виянилася політика.

Проте і тут ти перший учень. Почав з делікатних доручень короля, став довіреним дипломатом Дорошенка, ледве не поплатившись за це головою, далі — радником державної політики гетьмана Самойловича, зачарував Людовіка XIV, московських бояр, а зрештою і самого несамовитого Петра. Та  й  узяв  у  руки  булаву.

Печальна руїна вкривала тоді Україну. Міцний ведмідь, та кільце в носі стримує його. Запустили в свій двір троянського коня з Москви, а він уночі перекинувся в апокаліптичну  звірюку.  І  пішов топтати все живе по благословенній землі, виплеканій  і  освяченій  Хмельницьким.

Пана по холявах пізнати. Глянути на царя — що від людей його жадати? П’яну ворохобу чинять по Вкраїні, руйнують маєтки, ґвалтують дівчат,  ображають  козаків.  А  ті,  як  барани, голови опускають у безсиллі. Бо такі вже вродилися: серця й відваги багато - характеру мало. А серце лише на весіллі добре, а в боротьбі зовсім інше потрібне.

Хмельницький на старшинську раду з голою шаблею ходив. Зубами скрипіли, та слухали. А зараз старшини, як ті коні, котрих візник стьобає. — самі себе кусають. Почестей шукають, землю горнуть,  а  боронити  її  не  спішать.

Виплекати державний елемент — ось що найперше поклав собі гетьман. І задля цього усіх тиранів довкола улещує, присипляє люб’язностями й дарунками. Що ж, нехай називають Мазепу московським прихвоснем, нехай бунтує чернь і гаддям шипить шляхта. Він-бо знає, для чого ходить хитрим лисом політичними манівцями і замовчує, як сова, свої потаємні гадки.

Україна — як вродлива коханка. Хто раз до неї пригорнувся, несила вже кинути — таку лагідну, терпеливу, щедру. Стогнеш, Києве, батьку руський, голгофо наша. Стривай, бути ще тобі другим Єрусалимом. Але чашу треба випити до дна, бо на дні правда одна.

Не  поспішає  Мазепа,  терпить  не  лише  петровські  ляпаси,  але  й  ножові  штрики  в  спину  від  своїх.  Копали  під  нього  і  Михайло  Галицький,  і  Семен  Троцький,  і  чернець  Соломон,  і  канцелярист  Петрик,  і  Полуботки.  Усе  прощав,  життя  їм  дарував,  не  ворогів  у  шароварах  бачив,  а  сліпих,  нетерпеливих  патріотів.  За  всяку  ціну  мусив  відтягти  увагу  московську  і  польську  на  північ,  далі  від  України,  охоронити  її  землі  від  воєнної  руїни,  якої  зазнала  під  час  турецької  війни.  Гетьман — ”хитрець,  улесливий  і  підступний  чоловік”.

А яким ще бути йому серед хитрощів, підступів і безнастанних каверз. Щоб горіло ясно, довго свічу треба м’яти. Україна поволі загосподарювала, безнастанно прибували переселенці з Молдови, Литви, Полісся і Покуття. Під гетьманською булавою провадилась широка  духовна  розбудова.

Ні-ні, та й переломлювався смуток в українській  пісні.

Мазепа — “властолюбець, кар’єрист і скупиндра”.

Авжеж, мир береже міцна влада і армія. А для цього потрібні три речі: гроші, гроші і гроші… У молодості він стратив усе своє майно, залишившись в одному плащі, і мусив спрягатися з сусідом- козаком, щоб обробити свій хутір. Тепер примножував маєтки, збирав коштовну музейну зброю, рідкісні книги, виписував газети  з  Європи.

І часто, наслідуючи древніх латинян, підбадьорював себе: “Лови день, Іване!” І день його настав. День, коли старий мудрець і холодний стратег зрозумів; навіть ясновельможному гетьманові булава  не  заслонить  серця.

Кажуть, що старого дерева не нагнеш. А таки знайшлися тії руки. До колін, до землі нахилили гетьманське чоло. І ладен він їм не тільки свою високоповажність — небо прихилити.

“Прошу і сильно за ніжки Вашу милість обнявши, прошу не відкладати своєї обітниці…

Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, коли подарував я тобі перстень діамантовий…” Жодне політичне діло не складалося йому так важко, як ця пригода. Кочубей, генеральний писар, давно ворохобив нишком проти нього. Не так він, як його амбітна жінка Любов Федорівна, яка спала і бачила гетьманські клейноди в чоловікових руках. Дивні люди, гадають, що одної пихи й погорди стачить, щоб піднести над мільйонами голів важку булаву і примусити вклонитися  їй  норовисте  козацтво.  Рука  Мазепи  нервова  й  вузька,  як  у  митця,  бо  найвище  це  мистецтво  —  вести  за  собою  людей.  Двадцять  другий  рік  він  ходить  політичною  шахівницею,  оберігаючи  себе  і  свій  народ.  Ходить  поміж  ворожі  зливи  і  плювки  інтриг,  виходячи  завжди  сухим.  Та  ось  його  друг  і  кум  Кочубей  теж  підкрадається,  щоб  вкусити  ззаду  старого  вовка.

Ні, не помсти хоче, а християнського братолюбія бажає Мазепа єдиноплемінним суперникам. А слави, як  і  ворогів,  на  всіх  стане.

Приїхав до Кочубея з дарунками, щоб за гостиною згадати добрі старі часи. Скільки прикростей залагоджується за столом. Козацька матня глибока, а шлунок бездонний. Але хто це підносить йому чашу зі старим вином? Чорні брови татарським розкриллям на білому круглому виду, нерозгаданий усміх губ, погляд  —  як  стривожена  птиця…

Мотря, його похресниця. Її краса посоромить будь-котру з рафаелівських мадонн. Господи вишній, чи я в тебе лишній, молився подумки.

Відверни  від  мене  чашу  сію.

Збанок вина з її рук дзенькнув об мармуровий стіл, краплина бризнула на гетьманський перстень, і вій злизав її. Осміхнувся: дрібка тепла на холодному сріблі.

Рікою  текло  тоді  питво.  Потоками  лилися  дотепи  його  в  той  вечір.  Гості  рвали  кишки  зо  сміху,  нахваляли  оповідача.  А  він  лише  ловив  двійко  очей  у  залі,  вгадуючи,  що  означає  їх  блиск.  Вперше  відчув  себе  не  завойовником,  а  полоненим.  Той,  що  перехитрував  кошового  Сірка,  кримського  хана,  короля  Лещинського,  князя  Голіцина,  царя  Петра,  а  тепер  і  на  Карла  XII  зазіхнув,  —  зрозумів,  що  серце  власне  не  перехитрувати.  Бо  серце  буває  в  рівновазі  лише  на  вістрі  кохання.

Лови день, Іване. Ніч лови. Може, це подарунок тобі за безнастанні труди в студенім  склепі  одинокості.

Місяць був свідком тих шалених ночей. Вечірня зоря з ранковою зустрічалися, і наче не було між ними темряви. Лише сяйво чотирьох очей і жар двох тіл. Молодий промінь грав на старому сріблі, і воно оживало в магічному  блиску.

“Не носи, Мотронько, перли, бо це потоки  сліз.

Візьми діамантову обручку, найбільший  мій  скарб.

Вона вбереже тебе від чар і подарує вірність…”

А чари вже нависали над їх головами. Мати, Любов Федорівна, сичала іскрами: “З гетьманом злигалася потайно? Проклену! В монастир! А женолюб старий  нарешті  за  все  заплатить”.

Зловтішалася пекельна жона: поламала зуби об нього козацька старшина, не з’їв московський двір, то знищить найгрізніша зброя — народний осуд  і  християнська  мораль.

Але Мотрині слуги дорогою в монастир викрадають дівчину і напівживу відводять до гетьманської криївки. Ліпші німецькі лікарі воскрешають її до життя. Коли почала поправлятися, гетьман садовив її у високий фотель,  грів холодні руки, милувався. Жоден з художників Ренесансу не змалював такої краси. Жоден поет не оспівав. Він сам ставав  поетом  коло  неї.

“Бодай  Бог  того  з  душею  розлучив,

хто  нас  розлучає.

Моє  серденько!

Зоре  моя  ранкова”.

Алє щастя — то падуча зоря. Недовго вона світила їм. Мотрина мати під’юджувала духовенство, батько підбурював опозицію, надсилав царю наклепи. Ворожі хмари збиралися над Україною, що лежала без тину на чотирьох  вітрах.

Як пташка в золотій клітці, в сильцях кохання билася Мотря. Та головне - розуміла, що сплутує золотими нитками крилатому, кому належить бути завжди на висоті. Хто-хто, а вона це розуміла. Щоб далі не притягувати до гетьманського двору блискавиці, дівчина залишає його, поклявшись у вічній любові до свого єдиного пана.

З “великою сердечною тоскницею” він жде від неї звісток. А їх усе менше й менше, аж поки взагалі ні звуку. Знемагаючи від невідомості, гетьман посилає вістових, і вони прибувають з відповіддю: “Її милість Мотря Василівна прийняла постриг у Новомлинському монастирі”.

…Стояв біля вікна зсутулений Іван Степанович.

Звисало з булави вихололе намисто з її шиї, і лежали в холодних снігах і в рубцях яруг його змордована Україна. Ніколи ще не почував він себе таким самотнім. Відібрано кохану жінку, але ще  можна  врятувати  кохану  землю.

Як кінь по засніженому полі, бігло перо  по  білому  аркушеві.

“Братіє, не повинні ми воювати зі шведами, ані з поляками, ані з великоросами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною… І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені  свободи  та  самодержавства.

Відомо ж бо, шо колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама  назва  Русь  од  нас  до  них  перейшло.  Але  ми  тепер  у  них  —  яко  притча  во  язиціях!..  Що  ж  то  за  народ,  коли  за  свою  користь  не  дбає  і  очевидній  небезпеці  не  запобігає?

Такий народ невключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажених”.

Ну ось, він все сказав, шо числив багато літ, що так довго ховав у собі. А далі  —  Божа  воля.

Що було далі — знають усі. І знають по-різному.

Тремтіла земля під московською страшною навалою, стогнав народ, палали села і міста. І лише в закривавленому Батурині серед вселенської пожежі на загальний подив уціліла єдина дерев’яна церква, зведена Мазепою, і названий в його честь дзвін. Напевно, тому, що всупереч патріархальній анафемі, молилися за нього дві черниці — мати і Мотря.

А біля “мазепиного дому” ще довго по тому, переказують, ходила опівночі на Пречисту дівчина з розмаяними косами і просила зняти прокляття.

З  неї,  з  нього  і  з  їх  України.

Мирослав Дочинець