16 жовтня, понеділок
– 110 років від дня народження
Петра Григоровича Григоренка (1907, Борисівка
Приморський район Запорізька область —
21 лютого 1987, Нью-Йорк).
Радянський генерал-майор, українець, правозахисник.
Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних відзнак.
Перебував у радянських тюрмах, таборах і «психушках».
З 1977 року проживав у США. Помер у Нью-Йорку, спочиває на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Бруці в штаті Нью-Джерсі.
 
21 жовтня, субота
Вечірня служба з 17:00
– 360 років тому (21 жовтня 1657 року) Івана Виговського
було обрано Гетьманом України (Корсунська рада) в атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску.

В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника в той час, коли Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави.
Це призводить до московсько-української війни 1658-1659 років. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 року вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 році, Гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 року. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською
та Великим князівством Литовським.
Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 року. у битві під Конотопом.
– 345 років від дня народження та 275 років
із дня смерті Пилипа Орлика (1672, Косут — 24 травня 1742, Ясси). Один із упорядників «Договорів і постанов» - конституційного акту, «першої в світі Конституції», фактично - козацького суспільного договору.

“Хоч би які великі були московські насильства,
вони не дають москалям
жодного права на Україну!”
Орлик Пилип Степанович — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького (1710-1742). Народився 21 жовтня 1672 у Косуті (Білорусь) в сім’ї родовитої литовської шляхти чеського походження - Орликів. Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами. У 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. - писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування Гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. У квітні 1710 р. був обраний Гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним Гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі».
 
22 жовтня, неділя
Літургія з 8:00
 
25 жовтня, середа
– 25 років тому помер Іван Олексійович Світличний
(20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільська округа — 1992, Київ) — український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-их років. Закінчив Харківський університет, працював в інституті філософії АН України.

Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем. Уперше Івана Світличного було заарештовано 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 р. в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КДБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР:
антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів було випущено.
12 січня 1972 р. Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 р. відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.
Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.
Мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.
Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 р. з огляду на погіршення стану здоров’я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров’я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КГБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю.
Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. На могилі Івана Світличного встановлено хрест роботи художника Миколи Малишка.
Державну премію України імені Тараса Шевченка І.Світличному присуджено в 1994 р. (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей
«Серце для куль і для рим».
Іван Світличний — член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).
 
27 жовтня, п’ятниця
– 80 років тому загинув Майк Йогансен (28 жовтня 1895, Харків — 1937, тюрма НКВД СССР, Київ) — український поет, прозаїк доби Розстріляного відродження. Також перекладач (у співавторстві з Борисом Ткаченком), критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників ВАПЛІТЕ.

У 1918 році Йогансен, під враженням від російської інтервенції в Україну, за його власним свідченням, «поклав різку лінію у світогляді» і почав писати вірші українською.
18 серпня 1937 викрадений групою НКВД зі своєї харківської квартири в будинку «Слово». На допитах не приховував своїх політичних поглядів: «В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля
керівників партії і Радянської влади».
24 жовтня 1937 Йогансену пред’явлено надуманий безпідставний обвинувальний висновок: з 1932 брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду. Розглянувши на закритому засіданні 26 жовтня 1937 року судово-слідчу справу Михайла Йогансена, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: «Йогансена М. Г. засудити до вищої міри кримінального покарання — розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто. Вирок остаточний і на підставі Постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року
підлягає негайному виконанню».
27 жовтня 1937 Йогансена убито в тюрмі НКВД СССР у Києві. Символічна могила письменника на Лук’янівському цвинтарі.
 
28 жовтня, субота
Вечірня служба з 17:00
– 75 років тому загинув Федір Людвігович Ернст
(9 листопада 1891, Київ — 1942) — український історик, мистецтвознавець (теоретик мистецтва), музеєзнавець.

Автор найкращого довоєнного путівника по Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ,
член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва;
дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН,
вчений секретар ВУАК.
На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред’явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге. У 1934 р. — засуджено до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва. У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936-1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва-Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937-1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).
16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року розстріляно.
 

29 жовтня, неділя
Літургія з 8:00
 
30 жовтня, понеділок
– 135 років від дня народження та 80 років із дня загибелі
Михайла Львовича Бойчука (1882, Романівка, Теребовлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії — 13 липня 1937, Київ). Український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст.

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький, Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.
 
31 жовтня, вівторок
– 125 років від дня народження та 80  років із дня загибелі
Михайла Семенка (1892, с. Кибинці, Миргородський район, Полтавська область — 24 жовтня 1937, тюрма НКВС СРСР, Київ). Основоположник і теоретик українського футуризму, редактор багатьох видань.

Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив нові образи й створив слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Загинув під час сталінського терору.
Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р., Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові і часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в’язниць, поховано в братській могилі в Биківнянському лісі.